Минув рік від того страшного травневого ранку, який назавжди залишив болючий слід у серці Білопільщини. 17 травня 2025 року ворожий «Ланцет» безжально атакував рейсовий автобус Білопілля – Суми.
Звичайний автобус, який майже тридцять років щодня віз людей на роботу, у справах, до лікарень, до рідних. Автобус, у якому їхали мирні люди — наші сусіди, друзі, земляки.
Того ранку маршрут обірвався неподалік від міста. Ворожий удар забрав життя дев’яти невинних людей: Ігоря Василини, Олени Євтушенко, Ганни Носенко, Олександра Євстигнєєва, Ніни Кривохижі, Миколи Тарана, Світлани, Тетяни та Миколи Гусакових. Ще семеро людей отримали поранення.
Усі загиблі були цивільними. Це був свідомий удар по мирних людях, по звичайному рейсовому автобусу, який ворог не міг сплутати з військовою ціллю.
Цей злочин сколихнув не лише Україну, а й увесь світ. Провідні світові медіа писали про трагедію в Білопіллі як про черговий доказ нелюдської жорстокості російської армії. Та для нас це не просто втрата. Це — особистий біль. Це порожні місця в домівках, стихлі розмови, нездійснені плани. Це рана, яка не загоїться ніколи. Майже кожна родина в місті відчула цю втрату як свою власну.
Сьогодні ми схиляємо голови у скорботі та світлій пам’яті про наших земляків. Пам’ятаємо кожне ім’я. Пам’ятаємо кожне життя, обірване війною. Вічна пам’ять загиблим. Щирі співчуття рідним і близьким. Нехай правда про цей злочин живе у пам’яті людей і світу.
Світла пам’ять невинно вбитим…
