Найстарша жителька нашого міста Марія Максимівна Гурин мешкає у мікрорайоні Шереметівка, по вулиці Червонофлотця Перепелиці. Якщо брати до уваги той факт, що вулиця налічує не один десяток хатин, то відшукати оселю нашої героїні – не так уже й просто.
– Ви зверніть увагу на Буратіно біля хати: цю «особливу прикмету» її зять із берізки вистругав, - підказали знайомі.
Отож, озброївшись авторучкою, блокнотом та «цифровиком», поспішаємо до Марії Максимівни.
Двері відчинив чоловік пенсійного віку й на моє запитання, коли зручно буде зустрітися з господинею, відразу запросив до хатини: «Оце зараз – і зручно. Я вже десь близько року тут проживаю. Чергуємо, так би мовити, з дружиною: то вона – біля мами, то я. Квартира у нас – у Харкові, відтак і «катаємося» туди-сюди. А зараз обоє – тут, бо у мами рана на нозі відкрилася. Теща у мене – молодець: стійко тримається. Валю, до нас – гості».
Марія Максимівна Гурин
- Заходьте, будь ласка, - привітно запросила до господи пані Валентина. Дізнавшись, що я – з «Білопільщини», сказала про це старенькій: - Пам’ятаєте, мамо, як Ви колись газету читали, а зараз фотографії роздивляєтеся? Наразі й про Ваше життя хочуть написати, а ми газету потім розгорнемо й почитаємо…
- Авжеж, - ствердно кивнула головою Марія Максимівна. – Ось лишень не все пам’ятаю . – Нічого, я підказуватиму, - заспокоїла стареньку Валентина Федорівна. І жіночки поринули у спогади…
Марія Максимівна (фото 1940 року)
Народилася наша героїня 1 липня 1921 року в Троцьках, що недалеко від Горобівки, у багатодітній сім’ї. Крім неї, родина виховувала ще чотирьох дітей: Івана, Ганну (всі звично називали її Нюсею), Лідію та Марфу. Найстаршому - Іванові Максимовичу Троцьку - довелося воювати з фашистами на фронті під час Другої світової, а після повернення додому чоловік пропрацював у міліції.
Брат Марії Максимівни Іван
– Ось погляньте: це його портрет на стіні. Правда, гарний чоловік? – з нотками гордості у голосі за свого дядька запитала пані Валентина.
- З усіх п’ятьох братів і сестер живемо на цьому світі я та наймолодша, 91-річна Марфуша, - приєднується до розмови Марія Максимівна. – Разом із донькою та зятем вона мешкає поблизу Воронівки (назву села не пам’ятаю).
Та й із п’ятьох власних дітей (у Марії Максимівни, як і в її батьків, - теж народилося чотири донечки й один синочок) наразі живими залишилися лише син Олександр, який мешкає в Києві, та наймолодша донька Валентина.
Сестра Галина
- Ось я вам зараз фотографії покажу: їх у нас – сила-силенна,- продовжує розмову Валентина Федорівна. – Погляньте, яка наша Галя красива. Справжня артистка! Вона завжди виділялася серед усіх стильним одягом, який, до слова, шила собі сама. Була оптимісткою, перемагала всі негаразди, та невиліковну хворобу, як і сестричка Тамара, на жаль, перемогти не змогла.
А Тоні доля взагалі відвела короткий вік: всього-навсього три рочки. Застудилася, а коли конем довезли до лікарні, було вже запізно...
Та що ми все – про сумне та про сумне. Згадайте краще, мамо, свою юність: як на роботу ходили, як із майбутнім чоловіком познайомилися, як заміж виходили…
Родина Марії Максимівни
На обличчі Марії Максимівни з’явилася ледь помітна усмішка: «Та що там розказувати! Сім класів закінчила в Горобівській школі – і в колгосп працювати. Запам’яталося, як жуків руками збирала на колгоспному полі, аби не їли буряків. Про різні хімічні засоби захисту рослин тоді не було й мови. А потім ті ж таки буряки полола на ланці разом із односельцями. Голодомор тридцятих років нашій родині особливого лиха не завдав завдяки корівчині, яку тримали у господарстві в Троцьках. А до молочка мама пекла «пампушечки» з трави. Щавель їли, листя. Так і вижили…
Роки йшли, я вже стала дівкою на виданні. Пам’ятаю, як працювала на станції Білопілля лаборантом. Бувало, йду додому після роботи, а попереду чоловік поспішає у тому ж напрямку (як дізналася пізніше, 32-річний Федір працював у депо й жив на Шереметівці). – Дядьку, не спішіть, а то я боюся! – звертаюся до нього. Чоловік обернувся, уважно подивився на мене й стишив ходу.
А невдовзі завітав із сусідкою до нашої оселі, буцімто, купувати порося. Зайшов до хліву, роздивився живність, а сам так і стріляє очима у наш бік (крім мене, на той час у родині дівували ще Нюся й Ліда).
Чоловік Марії Максимівни Федір Олексійович
Довго не роздумуючи, наступного дня Федір прийшов із пляшкою свататися. Так відразу й зізнався батькові: мовляв, закохався у Вашу Марію.
Ніде правди діти, мені теж припав до душі цей мужній, упевнений у собі парубок.
Та батькові слова були для нас обох як закон: - До Різдва заміж доньку не віддам! (раніше після Покрови й до різдвяних святок, доки тривав піст, не одружувалися). Отож під час заручин і до самого весілля Федір проводжав мене після роботи додому.
Дорога до Троцьків пролягала через Шереметівку й Коваленки. Всяке траплялося під час таких прогулянок. Одного разу в Коваленках перестріли мого кавалера місцеві хлопці й погрожують: «Ти що це надумав таку красиву нашу дівчину сватати? Віддубасимо, якщо залицятимешся до Марії!»
Та мій суджений не розгубився й говорить: «Ви – герої натовпом із одним воювати. А що заспіваєте, коли я своїх братів приведу?»
І таки відчепилися від Федора, адже добре знали, що у нього один із братів – військовий, та ще й зброю мав при собі...
Федір Олексійович (перший ряд зліва)
Нарешті й Різдва 1941 року дочекалися. Пам’ятаю, як у сани запрягли коней і помчали вінчатися в Михайлівську церкву. Бубонці голосно дзвенять - люди з усієї Шереметівки з дворів повискакували, аби на молодят подивитися…
Щасливі ми тоді були й не здогадувалися, що вже за пів року фашистський чобіт топтатиме нашу землю.
Чоловіка на фронт не забрали: він мав так званий білий білет, бо працював на залізниці. А ось сусідства з фашистами уникнути, на жаль, не вдалося. Поселилися німці й у нашій хатині, вигнавши мене із немовлям у найменшеньку кімнатку (у сорок другому народилася Галя). Коли «налітали» есесівці, один із фріців попереджував: «Матка, прячься!»
І починалося: яйця забирають, куркам голови на ходу відрубують... А бувало й таке: танк розвернуть, дулом на хату наведуть, аж дух перехоплює…
Нарешті визволили нашу землю від фашистів, люди почали потихеньку обживатися. Наша сім’я поповнилася ще чотирма дітками, яких треба було ставити на ноги. Чоловік працював на залізниці, я - на ланці в колгоспі «Побєда», потім – кухарем у Горобівці: готувала страви механізаторам. Виховували дітей, намагалися дати освіту. Трудилися вдома по господарству.
Родина Марії Максимівни
Разом із Федором Олексійовичем дочекалися й п’ятьох онуків. Завжди чекали на гостини дітей, онуків та правнуків, раділи їхнім успіхам, давали поради.
Дев’яносто три роки життя відвела чоловікові доля. Ось уже сімнадцять років, як нема його поряд. Іноді, коли допікає біль у ногах, теж хочеться до нього в інший світ.
Марія Максимівна (перша зліва), Федір Олексійович (другий справа)
Та донька відганяє від мене ці думки: «Не видумуйте, мамо. А кому ж тоді мер грамоти вручатиме як найстаршій жительці Білопілля?», - усміхається Марія Максимівна.
Марія Максимівна Гурин
Ось так потихеньку і топче ряст найстарша жителька нашого міста. Молиться за здоров’я дорогих серцю людей, пишається їхніми успіхами, намагається не падати духом, навіть іноді жартувати. Тож із роси й води Вам, Маріє Максимівно. Нехай Господь оберігає Вас і Вашу родину.
