У жовтні виповнюється 150 років від дня народження Олександра Ксаверійовича Булатовича, мандрівника, дослідника Африки, людини, яка залишила помітний слід у географічній науці, але, попри те, протягом тривалого часу була несправедливо забутою.
Ім’я О. Булатовича нерозривно пов’язане з Луциківкою. Тут пройшли його дитячі роки, сюди повертався він після тривалих подорожей, тут була написана книга «Від Ентото до ріки Баро», яка зробила його відомим. В Луциківці і завершився його земний путь.
Про Булатовича та його африканські подорожі останнім часом на просторах інтернету розміщено чимало публікацій. І все ж в описі африканських походів мандрівника є один епізод, не дуже відомий широкому загалу. Точніше, відомий частково, оскільки чим закінчилася ця історія, ми дізналися через сто років після її початку. Та й сьогодні, думаю, для значної частини читачів це буде відкриттям.
Під час походу з армією Менеліка ІІ в південні землі Абіссінії О.Булатович та його ординарець Зелепукін поблизу озера Рудольфа знайшли пораненого хлопчика, який стікав кров’ю. На вигляд той мав років чотири, на шиї була прикраса з кісток крокодила. Батьки дитини загинули, ставши жертвою набігу воїнів кафіччо.
Булатович обробив рани, перев’язав хлопчика, хоча й із великим трудом, оскільки той був дуже наляканий і з останніх сил чинив опір. Село хлопця було знищене. Залишати його на місці значило приректи дитину на загибель. Довелося Булатовичу забрати хлопчика з собою.
Поступово той звик до нових білих друзів, освоївся в таборі, отримав ім’я Васька, вивчив трохи російських слів. Весь похід Васька був із Булатовичем та його ординарцем. На честь Васьки одну з гір на озері Рудольфа Булатович назвав Васьчин мис. Після завершення місії в Ефіопії Олександр Булатович привіз Ваську до Луциківки під нагляд до матері.
На початку 80 років ХХ ст. в Луциківці ще були старожили, які пам’ятали хлопчака з вельми екзотичною як для українського села зовнішністю. Так в Луциківці з’явився чорношкірий мешканець. Перший, як зараз говорять, афроукраїнець.
Мати Олександра Ксаверійовича була, м’яко кажучи, не в захваті від нового вихованця. Вихованець був неслухняний та дикуватий і дивовижно шкодливий.
Коли Васька трохи підріс, Булатович охрестив його, навчив грамоти. Васька вмів говорити російською мовою, читати, писати. Трохи вмів розмовляти англійською та французькою мовами.
Фото О. Булатовича зі своїм вихованцем - досить відоме.
Не так давно в Пітерських архівах виринуло ще одне фото з Луциківки. В правому кутку - хлопчина в картузі. Впізнаєте?
Васька зростав - зростали й проблеми з ним. За колір шкіри він зазнавав постійного цькування від однолітків. Булінгу, як тепер говорять. Луциківська дітвора тих часів поняття не мала про якусь модну зараз толерантність.
Окрім того, Васька мав ще одну ваду: справа в тому, що рана, завдана йому в дитинстві, була вельми специфічна. Васька був кастрований. Мошонка недруга - бажаний бойовий трофей у воїнів короля Каффи. Щось на зразок скальпа в індіанців. Причому не так важливо, в кого відрізана: в дорослого чи дитини. Ця фізична вада тільки посилювала цькування Васьки однолітками.
Олександр Булатович прийняв чернецтво і забрав до монастиря й Ваську. Але там виникли ті ж самі проблеми. Дізнавшись про кастрацію хлопця, інші послушники жорстоко знущалися над ним. Врешті-решт довелося Булатовичу, точніше, вже тепер отцю Антонію, відправити за нагоди Ваську на батьківщину, до Ефіопії.
1911 року отець Антоній їздив до Ефіопії провідати Ваську.
А далі у всіх публікаціях автори писали: «Подальша доля вихованця Булатовича невідома». Невідомість тривала довго. Але нема нічого таємного, що не стало би відомим. Завершення цієї історії ми отримали вже в ХХІ сторіччі з-за океану. Але про все - по порядку.
Однією з причин того, що ім’я Олександра Булатовича забули, незважаючи на беззаперечну цінність його праць, є те, що ці книги були практично невідомі світові. Опубліковані вони були тільки російською мовою і на жодну мову світу не перекладались. Про існування книг Булатовича, можливо, знала тільки обмежена кількість науковців-африканістів. Широкий науковий світ про них не знав, невідомі були вони й у Ефіопії.
Тільки наприкінці 90 років ХХ ст. американський письменник Річард Зельтцер переклав книги О.К.Булатовича англійською мовою, зробивши їх доступними світовому загалу та, зрештою, й ефіопам, які сто років не знали про існування опису їхньої країни.
Як виявилося, книги Булатовича не втратили актуальності й через століття після їх публікації. Жоден мандрівник в світі за сотню років не проходив маршрутом Олександра Ксаверійовича і не залишив опису місцевості, звичаїв та побуту місцевих племен, не склав карт місцевості такої якості, як це зробив наш земляк. Від моменту перекладу книг вони стали практично підручником з історії, географії та етнографії Ефіопії та історії створення ефіопської армії.
Прочитавши книгу, Річарду Зельтцеру написав захоплений відгук один із нащадків Менеліка ІІ, доктор Гірма Йоханнес Іяссу.
Річард Зельтцер раніше намагався відшукати Васьчини сліди, але все - марно. І ось майже без надії отримати якусь інформацію, запитав у Гірми Іяссу, чи не знає той щось про чорношкірого хлопчика, вихованця Булатовича.
І отримав ствердну відповідь! Так, Гірма Іяссу чув розповіді про Ваську від своєї бабусі. Щоправда, вже не про Ваську, а про Баску, молодого чорного френджа (так в Ефіопії називали білих). «Васька» ефіопам важко було вимовляти.
Як з’ясувалося, після прибуття в Ефіопію Васька-Баска був прийнятий при королівському дворі. Деякий час він був чужим серед своїх – розмовляв російською, англійською та французькою, але не знав амхарської. Довелося вивчати рідну мову та звичаї Ефіопії. Знання європейських мов все ж згодилося: при дворі він слугував за перекладача та вчителя дітей придворних.
Васька пам’ятав свого кривдника – одного з офіцерів Каффи. Той якраз сидів у в’язниці, і король, почувши Васьчину розповідь про каліцтво, за малим не зробив з кривдником те, що той зробив з Ваською, але врешті змилостивився.
Одружитися та мати дітей внаслідок каліцтва Васька не міг, отож спочатку збирався податися в монастир, але засумнівався у своєму виборі. А далі став вивчати арабську мову та працювати в суді. Під впливом свого вчителя арабської мови прийняв іслам, переїхав в місто Гелемсо і став судовим чиновником. Причому зажив там слави мудрого та справедливого. Якось допоміг небагатій сім’ї відстояти в суді ділянку землі, на яку претендували багатії. Громада міста назвала цю ділянку « земля Баски». «Баска ленд», як написав Гірма Іяссу.
Чоловіки, кастровані малолітніми, мають коротку тривалість життя, і у віці трохи більше сорока років Васька помер. Поховали його в Гелемсо. Так завершилася драматична історія темношкірого луциківця Васьки. А книги О. Булатовича таки переклали й амхарською. Вже в 2013 році. Але це вже - зовсім інша історія…
