1979 року радянське керівництво перебувало в скрутному становищі: підтримка режиму Хафізулли Аміна прямо вела до падіння авторитету СРСР на світовій арені та до втрати радянської зони впливу на Афганістан.
В Афганістані посилювався контроль США. Розпочалися військові конфлікти на кордонах. Загравання Аміна з США дали привід для введення радянських військ в Афганістан. Двадцять четвертого грудня 1979 року було оголошено рішення.
Головні події відбулися 27 грудня 1979 року. Десантники зайняли всі важливі об’єкти у Кабулі. Під час захоплення палацу та усунення від влади Аміна з декількох сотень десантників живими залишилися одиниці.
Аміна вбили під час штурму. Відбувся державний переворот. Новим лідером Афганістану став Бабрак Кармаль. Радянська 40 Армія була втягнута в міжусобну війну в Афганістані. Вірні присязі солдати та офіцери надавали дружню допомогу афганському народу.
Через пекло війни пройшли 160335 українців, загинули 3360, 80 зникли безвісти. Поранених – 8 тисяч, інвалідів – 3560, 711 дітей стали сиротами.
Чимало вихідців із Сумської області були учасниками тих подій. Різні солдатські долі. Одні повернулися живими, інші – пошматованими в запаяних цинкових трунах, які на жорстокому солдатському жаргоні називалися чорними тюльпанами…
Кордон із Афганістаном проходив по середині річки Амудар’ї. 25 січня 1979 року о 15.00 по мосту пішли колони БМП, БТР, танків, автомобілів. Вони рухалися нескінченним потоком, ніби повноводна ріка. Командир понтонного полку, що наводив переправу, по-батьківськи промовив до бійців: «Синки, постарайтеся повернутися живими…». Це був О.О.Третина, командир Київського інженерно-понтонного полку. На іншому березі Амудар’ї молоді життєрадісні юнаки ставали непохитними воїнами…
Уродженець Лебединського району Сергій Миколайович Ковалевський, рядовий, кулеметник. Виконуючи бойове завдання, з товаришами потрапив у засідку душманів. Сергій вистріляв увесь боєкомплект. Стікаючи кров’ю, втратив свідомість. Коли підоспіла підмога, тіло Сергія було по-звірячому порізано, на грудях – вирізано зірку...
Прапорщик Микола Іванович Шевченко, уродженець Великописарівського району, без свідомості потрапив у полон до душманів. Зрозумівши ситуацію, з кількома військовополоненими підірвав себе, забравши з собою в могилу більше сотні ворогів.
Після цієї трагедії лідер Ісламської партії Афганістану Гульбеддін Хекматіар видав: «У полон шураві не брати – знищувати на місці захоплення».
Душмани над солдатами знущалися. Контуженим та тяжкопораненим, що потрапляли в полон, виколювали очі, вирізали зірки на грудях. Деяким, ще живим, спорювали животи, знімали шкіру та зав’язували на голові. Виходило, ніби «тюльпан»…
Уродженець Середино-Будського району підполковник Петро Васильович Рубан, командир ескадрильї, здійснив 106 бойових вильотів. Під час виконання чергового бойового завдання трагічно загинув. Підполковнику Петру Васильовичу Рубану присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
Можна навести чимало прикладів героїзму наших земляків. Зрадників серед них не було.
15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив Афганістан. О 10 годині за місцевим часом генерал-лейтенант Борис Громов перетнув міст «Дружба» через Амудар’ю в районі Термеза, символічно замикаючи останню колону 40 Армії.
Генерал збрехав: декілька сотень солдатів залишилися в полоні войовничих афганців.
Більшість із них у полон потрапляли контуженими, тяжкопораненими. Одним із військовополонених був уродженець с.Вири Микола Іванович Нечепуренко.
Не вщухає солдатський біль, кровоточать сердечні рани матерів, сини яких не повернулися з афганської війни. А в багатьох із них жевріє надія на диво: може, в полоні син, може, повернеться.
Мама Миколи (нині покійна), отримавши повістку, що син зник безвісти, зверталася тоді у всі відповідні інстанції. Часто виходила на околицю села, жадібно вдивляючись у вікна вагонів, що з гуркотом проносилися мимо. А може, мелькне обличчя синочка, може, він живий. Та все марно.
На пропозицію відповідних афганців кремлівським вождям викупити своїх солдат Москва відповіла відмовою.
Затуманеним поглядом Микола дивився на гори, що синіли в далині. Там, далеко-далеко за ними, - його Батьківщина, яка одягнула на нього солдатську шинель, відправила в чужу державу, на чужу війну. А потім зрадила його…
За архівними матеріалами.
За інформацією Білопільського райвійськкомату, рядовий М.І.Нечепуренко від 28 березня 1985 року вважається зниклим безвісти.
Про що ще пише автор:
