Шановний читачу, про долю прадавнього населення села Вири піде мова. За часів сивої давнини ці землі були вкриті льодовиком. Під час його танення утворювалися річки. Вир теж народжений льодовиком. Як і інші річки, жив завдяки дощовим і талим сніговим водам. Тисячі років самоочищався від бруду та був повноводним. У ньому та на берегах буяло життя, яке, на жаль, нами майже знищено.
Того часу оживала рослинністю земля, а згодом – і тваринами, за якими, щоб вижити, в ці краї прийшли первісні люди. Полювали на мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів та іншу здобич. Через тисячі років на цих землях проносилися орди кочівників. До нашого часу збереглися кургани поховань кочових скіфів.
Село Вири отримало свою назву від річки Вир, притоки Сейму. Під час розкопок було знайдено залишки слов’янського городища сіверян (VIII-Х cт.). Ми майже нічого не знаємо про монгольську навалу. Лише те, що це була територія Київської Русі. Замовчується польська колонізація краю, зате широко висвітлюється період московського панування. Потіснивши поляків зі степових земель, московський цар усвідомив небезпеку від кочових народів, тому швидко заселяв земельні простори.
козак Білоцерківського козачого полку Герасим Кіндратенко
Під час національно-визвольної війни та творення держави під проводом Богдана Хмельницького козак Білоцерківського козачого полку Герасим Кіндратенко пішов зі своїми однодумцями на поселення в землях Московщини. Від царя Олексія Романова отримав царську грамоту та 120 тисяч десятин землі. Об’їхавши величезну територію, облюбував місце під будівництво маєтку в с. Вири. Річка Вир була бурхливою, швидкоплинною, з неспокійною течією. Вода в ній вирувала.
Маєток побудували на згині водойми. Свідомо замовчується, що поселення Вири вже існувало до приходу Герасима Кіндратенка в цей край. Він же отримав царський наказ створити козачий полк та збудувати фортецю на березі р. Псел, за двадцять верст від с. Вири. Це місце розташовувалося у віковому дубовому лісі на Берлицькому городищі, стратегічно вигідному місці, оточеному болотами, річками Сумка та Стрілка. Фортецю збудували з місцевого дубового лісу. Новоспечений господар закріпачив селян і продав їх Сумському полку.
Першими сотнями були Сумська, Ворожбянська, Лебединська, Межиріцька, Краснопільська, Сироватська, Миропільська. За рахунок розмежування козацьких і путивльських земель утворилися нові сотні. Наприкінці свого існування полк налічував їх 24. Він протидіяв турецько-татарській агресії, проводив господарське освоєння земель Слобожанщини. Під час Вітчизняної війни 1812 року після вторгнення наполеонівської армії в Росію полк у кривавих битвах прикривав відхід основних сил армії від кордону до Бородинського поля.
Відзначився в оборонних полях під Красним, Борисовим, Можайськом. У вирішальній битві під Москвою «сумці» розгромили Сен-Жерменський Кірасирський полк. Билися з французами в Багратіонових флешах та батареї Раєвського.
Після залишення Москви й відступу армії Михайла Кутузова в Тарутинський табір поблизу Малоярославця Сумський полк отримав велике поповнення людьми, що прибули з рідного краю, тож повністю відновив свою боєздатність.
Після розгрому наполеонівської армії був учасником бойових дій у закордонних походах 1813-1815 років.
Вранці 19 березня 1814 року «сумці» з легкою кавалерією вступили в Париж. Отримали право йти в перших рядах параду союзних військ армій-переможниць, який відбувся у столиці Франції. Портрети героїв війни 1812 року, які служили в Сумському полку, були розміщені у Військовій галереї Зимового палацу в Петербурзі.
Важко перерахувати всі війни, в яких брав участь Сумський полк. Азовські походи Петра I й Північна війна, під час якої в січні 1708 року в Суми приїздив цар Петро I із сином, спадкоємцем престолу, Олексієм Петровичем. Цар перевів у Суми свій штаб і частину двору.
На військовій нараді проводили підготовку до Полтавської битви. У 1708 році у Вирах із частинами перебував генерал-фельдмаршал граф Борис Шереметьєв.
Вири, Крига (Білопілля), Суми, Лебедин, Михайлівка, Межиріч та Охтирка були опорними пунктами для московської армії.
Вигляд на Всесвятську церкву с.Вири з боку річки. Початок ХХ ст.
Першу дерев’яну церкву у Вирах побудували приблизно в 1672 році в ім’я святих Богоотців Іоакима й Анни. Нащадок роду Кондратьєвих генерал-лейтенант Михайло Кондратьєв у 1804 році побудував другу дерев’яну церкву. Одна з них від удару блискавки згоріла. Кам’яну однопрестольну збудували в 1882 році. При ній було 33 десятини землі, а присадибної землі – 2 десятини. До церкви належала капличка на цвинтарі хутора Ганнівка. Службу правили два священники, один диякон та два псаломники.
Ярмаркова площа (від колишньої церкви до залізничного переїзду Білани)
У селі діяли три ярмарки: на Вербну неділю (3 дні), на Великдень (3 дні) і з 9 по 12 вересня. Торгували в основному худобою.
Капіталіст Іван Харитоненко викупив у власність землі Вирів, Улянівки, Миколаївки. Всього 10 тисяч десятин землі, на якій побудував цукрорафінадний завод, вклавши 5 мільйонів тогочасних рублів. Завод почав діяти з 1883 року.
Капіталіст Іван Харитоненко
Життя вирівчан було тяжким. Лише протягом 1898-1908 років із Вирівської волості до Казахстану переселилися 113 сімей (748 осіб). Під час революції 1905 року селяни збунтувалися, але сумські козаки жорстоко придушили повстання.
Жителі Вирів були учасниками подій 1917-1920 років.
На початку 30 років минулого століття Вири були райцентром. Архіви того часу свідчать про арешти, розкуркулення,висилки до Сибіру, розстріли.
До складу Вирівського району входили такі сільські ради з великою кількістю населених пунктів: Бутовщинська, Вирівська, Миколаївська, Тучненська, Улянівська, Ганнівська, Коршачинська, Веселянська.
Аркоподібний в’їзд до маєтку нащадків сім’ї Кондратьєвих
На березі річки Вир у мальовничому парку була розташована садиба, що складалася з 5 цегляних будівель, огорожі та парадних воріт аркоподібної форми (на знімку). У будинку господарів були картинна галерея відомих художників, а також зимовий сад. Навколо – парк у французькому стилі з алеями розкішних троянд. Береги Виру з’єднувалися паромом. Господарями садиби були інтелігенти дворянського походження Михайло Попелло-Давидов та його дружина Євгенія Олександрівна (оперна й концертна співачка).
Після жовтневого перевороту 1917 року маєток пограбували. Згодом він став адміністративним приміщенням для працівників Вирівського району. Інші господарські будівлі використовували як шкільні приміщення.
Адміністративне приміщення Вирівського району
До перевороту в селі були 3 мануфактурні лавки, 10 бакалійних, 2 постоялі двори, 2 чайні, 7 пивних, 2 шинки, одна церква, до 60 вітряків.
Церковна та земські школи вчили до трьох класів. Дві цегельні розміщувалися по обидва боки села.
У Вирівській волості були три панські економії Харитоненка: в Шевченковому, Вирах та Ганнівці Вирівській. На кошти цукрозаводчика збудували сільську лікарню, яка збереглася до цього часу та є архітектурною пам’яткою. Досі існує й тодішній будинок економії.
Жертвами Голодомору 1932-1933 років стали 193 мешканці с.Вири. Окремо існував так званий патронат для дітей-сиріт, який розміщувався у двох будівлях. Працювала РКШ (районна колгоспна школа), яка готувала спе-ціалістів сільського господарства: городників, рільників, бухгалтерів.
Діти-сироти місцевого патронату
Перед переворотом 1917 року у двох школах нараховувалося 11 класів (300 учнів), працювало 11 учителів та 2 церковнослужителі.
21 серпня 1921 року в селі Вири створена комсомольська організація на чолі з Костянтином Сергійовичем Бойком. Перші комсомольці - Г.С.Куценко, М.Д.Сухонос, О.Шпетний, А.М.Шинкаренко, які активно включилися в боротьбу з бандитизмом.
Піонерську організацію створено в школі 1925 року. Першими піонерами були К.Н.Лосятинська, Дворніченко, В.Г.Олексенко.
Першим комуністом із 1927 року була учителька Зінаїда Миколаївна Юскевич. З 1933 року школу очолювали директори-комуністи Вороненко, Усенко, Загорулько.
В 1938 році семирічку перейменували в середню школу. Перший випуск 10 класу був у червні 1941 року. З 27 випускників майже всі загинули на війні…
Керівники Вирівського району на чолі з Борисом Андрійовичем Кулинським почали проводити колективізацію села. Навесні 1930 року був організований колгосп. Двадцятип’ятитисячник Олексій Лукич Романенко організував його разом із активістами села М.О.Гордієнком, Ф.М.Мисливченком, А.М.Сіренком, І.П.Шинкаренком.
1934 року колгосп був розділений на три окремі: «Комуніст», «Політ-відділ», «Правда».
Протягом цих років проводили культурну революцію села. Почали діяти пункти лікнепу. Поряд із газетами й книжками широко ввійшли в побут селян радіо, кіно. Працювали 3 бібліотеки, 2 клуби…
22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Народ вступив у пекельну боротьбу з найлютішим ворогом.
Тимчасова окупація села Вири з середини жовтня 1941 по 3 вересня 1943 року принесла багато лиха.
Фронтові фашистські частини, що базувалися в селі, пішли далі на війну, не завдавши лиха селянам. У селі активізувалися есесівці з місцевими поліцаями, які повністю пограбували колгоспи. Увесь хліб та худобу вивезли. Школу перетворили на казарму, чинили страхітливі звірства.
На каторжні роботи до Німеччини фашисти вивезли з села 291 жителя. Знахабнілі п’яні поліцаї знущалися над жінками та дівчатами. За відмову їхати вбивали на місці. Відбувалися показові страти, аби залякати непокірних.
За час окупації району вбито 158 осіб, вивезено в рабство 1514. По Вирах розстріляно 7, повішено 4, після допитів померли 3 червоноармійці: К.Дементьєв, А.Тарасов, Н.Кудрявцев. Інші тіла викинуті у вирви з-під снарядів під час обстрілу села.
Вирівчани з хвилюванням дивилися на схід: звідти долітали вибухи та виднілося зарево пожеж. Фронт наближався до села. Навкруги все було в диму, палали селянські подвір’я. По вулицях та подвір’ях вибухали снаряди. Виспівували смертоносну мелодію кулемети. Місцеві жителі ховалися, хто де міг.
Перед тим, як втекти з села, фашисти підірвали міст через річку Вир та млин біля неї. На станції Вири горіло все, що могло горіти. За околицею села горіли поля. Тікали німці, а з ними – й поліцаї, які в нічному хаосі бою не встигли втекти. Ховалися по сараях, погребах, у болотних травах біля річки.
На ранок червоноармійці звільнили село. По річці плавали обгорілі колоди з мосту та млину. На ближніх подвір’ях догорали хати. Бійці поспішали, їхні передові підрозділи почали відновлювати переправу. Діди та підлітки допомагали. На обгорілих полях робили тимчасовий пішохідний настил.
На майдані стихійно збиралися вирівчани, зі сльозами радості зустрічаючи своїх визволителів від фашистського ярма. Але бійці поспішали. Переходячи по пішохідному настилу мосту на лівий берег, ішли далі.
Бійці, які тривалий час були в окопах під Курськом, згодом розбили ворога в запеклій битві, тепер звільняли своїх співвітчизників. На них чекали батьки, матері, брати, сестри, дружини, діти…
Вони йшли у вигорілих на сонці гімнастерках, запилені та зморені. Пахло потом, махоркою, димом та збройним мастилом. На плечах висіли автомати, кулемети, гвинтівки, коробки з набоями. З болем у серці залишали бійці своїх побратимів на полях війни.
По Вирах та навколишніх звільнених селах оголосили мобілізацію. В приміщеннях місцевої школи медичні працівники оглядали призовників. На шкільному майдані стояв гамір: радість звільнення змішалася з хвилюванням за близьких, що йшли на війну.
Командири з призовників формували колони. Люди з обох боків колон зашуміли: одні плакали, інші кричали, махали руками, треті давали поради…
Колони рушили, а хлопчаки бігли за ними до самої околиці села. Довго махали руками, доки призовники не зникли за обрієм.
Сотні призовників, йдучи по пильній дорозі, мовчки повертали голови, подумки прощаючись із рідним краєм. Як складеться доля кожного, ніхто не знав, та було зрозуміло, що багато хто з них не повернеться.
Відповідні військові працівники з місцевим населенням виловлювали поліцаїв та дезертирів, які ховалися від правосуддя. Більшість із них піде у штрафбати, власною кров’ю змиваючи ганьбу зрадників перед власним народом. За криваві злочини багато кого розстріляють…
Місцева лікарня стала військовим шпиталем. У село повернулося життя без страху. Люди згуртувалися: в пограбованому, розореному німцями селі колективом легше було виживати.
Збирали по дворах різний селянський реманент. Коровами орали, часто руками тягали дерев’яні борони, вибираючи коріння трав на здичавілих за роки окупації полях. Руками сіяли хліба з оклунків за плечима.
Війна котилася на Захід. Фізично здорове чоловіче населення було на фронтах. Щоб годувати державу, тилова праця лягла на жіночі та підліткові плечі. Та найстрашнішим було отримати сповіщення.
У жіночому відчаї голосили матері та вдови. Невблаганна смерть тілами їхніх синів та чоловіків засівала поля Європи…
Жорстокі солдатські долі. Не повернулися з війни 352 воїни…
22 червня 1941 року Віктор Порфилович Татарченко, колишній шофер колгоспу, добровольцем пішов захищати Батьківщину.
Син обійняв матір, поцілував її натруджені руки, потім низько вклонився й промовив: «Прощайте, мамо». Взявши маленьких діток на руки, вийшов на вулицю. Вчепившись за чоловікові плечі, ридала Анастасія, ніби відчуваючи, що прощається назавжди.
Донька Татарченка Віктора Порфиловича Ніна
«Пишу цього листа 11.08.1944 року. Із фронту від Татарченка Віктора Порфиловича на батьківщину свою.
Добрий день, мої дорогі рідні: мама, дружина Анастасія Іванівна, діточки мої маленькі Боря, Ніночка, Галочка, браток Володя. Я поки на цей час живий і здоровий, чого і вам бажаю. Передаю вам свій червоноармійський гарячий фронтовий привіт…
Я від вас отримав листа, якого ти писала 14 липня, 11 серпня 1944 року. І зразу, сидячи в окопі під вогнем, написав вам відповідь.
Ти пишеш, щоб я повідомив, що у нас нового. У нас новини відомо які. Гонимо ворога із сходу на захід без передишки, щоб розгромити у його власній барлозі. Ми свою землю визволимо, скоро визволимо й чужі країни…».
Син Татарченка Віктора Порфиловича Борис
«Пишу цього листа 8 листопада 1944 року. Лист на батьківщину свою від фронтовика Татарченка Віктора Порфиловича.
Добрий день, мої дорогі рідні: дружина Анастасія Іванівна і діточки мої Ніна, Боря і Галочка, матуся рідна і браток Володя. В перших рядках свого листа дозвольте повідомити, що я живий і здоровий, чого і вам бажаю. Передаю я вам свій палкий фронтовий привіт…
Дозвольте вас привітати з 27 річницею Жовтня.
Я від вас отримав листа, якого ти писала 22 жовтня, у перший день свята, 7 листопада, якраз в обід. За листа я дуже і дуже дякую.
А вам написав на другий день свята. Пообідав, випив горілки і вирішив вам написати, сидячи в окопі під вогнем ворожих снарядів і куль.
Я знаходжуся на фронті в чужому далекому краї. В найближчому майбутньому ми покінчимо з фашистською бандою…Ми знищимо ворога в його власній барлозі й закінчимо із проклятою бандою війну раз і назавжди.
Донька Татарченка Віктора Порфиловича Галина
Дружино, ти мені описала все своє життя. Ти пишеш, що погано жити без чоловіків. Всю найважчу роботу виконуєте самі. Треба якось труднощі пережити, треба працювати, щоб заробити хліба для прожиття всієї сім’ї та для прискорення перемоги над ворогом...
Поки що все. Не гнівайся, що мало написав: не дав дощ більше написати. Погода у нас неважна: дощі раз у раз. Ну а з тим поки до побачення. Передавай усім привіт.
8.11.1944 року. Фронтовик В.Татарченко».
Пройшов солдат усю війну, бачив гіркоту поразок, радість перемог, був орденоносцем.
1945 рік. Її величність Перемога крокувала по Європі. Надія зустрічі з рідними жила в кожному солдатському серці.
Упав солдат на полі бою. Чужа земля прийняла його. Чужа мати, наче рідна, оплакала визволителя. Залишилося троє діток… Анастасія Іванівна підняла на ноги всіх трьох, дала гідну освіту. Рід Татарченків продовжують діти, онуки та правнуки.
