У далекому 1986 році, вперше почувши про трагедію на Чорнобильській АЕС, мій розум відмовлявся осягнути, що трапилося щось страшне і непоправиме. Згодом усе частіше вживалися слова: трагедія, реактор, катастрофа, Прип’ять, радіація, які несли за собою смуток, біль та розчарування...
Минуло 35 років з моменту аварії на Чорнобильській АЕС, а відчуття не змінилися і наслідки її залишаються предметом обговорення донині (хоча життя супроводжує нас усе новими і, подекуди, жахливішими випробуваннями).
Аварія на Чорнобильській АЕС призвела до тяжких і безповоротних економічних, соціальних, гуманітарних наслідків і до непоправних медичних, які все більше трапляються в нашому житті. Багато забрано людського життя, зруйновано доль, скалічено родин, втрачено здоров’я…
Але поруч із нами живуть громадяни, які більш болюче перенесли Чорнобильську трагедію. Особлива шана і дяка тим, хто ліквідовував наслідки аварії. Більшості з них уже немає на цьому світі. А ті, хто поряд із нами, заслуговують на увагу та турботу від держави, на нашу шану.
У Ганнівці Вирівській мешкає родина Литовки Григорія Миколайовича, якому майже у роковини трагедії виповниться 62 роки, він є ліквідатором І категорії.
У ту ж ніч трагедії 1986 року його - молодого лейтенанта, слухача курсів МВС - разом із 300 побратимами відправили до Прип’яті для несення служби. Вони патрулювали місто, брали участь в евакуації населення. «Вражала тиша і пусте місто, - згадує Григорій Миколайович,- дозиметрів не було, рівень радіації ніхто не міряв. А на Першотравень уже був надісланий до Києва для участі у параді».
У нашому селі всі добре знають Свердлікова Валерія Миколайовича - голову родини, яка виховала чотирьох дітей, вправного сільського трударя, якому доля подарувала уже 65 років.
У 1989 році він мав неповні 32 роки - молодий, неодружений, енергійний, потрапив до лав ліквідаторів аварії. Службу свою ніс вправно неподалік села Оране. Він, разом із товаришами, вивозили землю, фізично працювали тяжко, але моральний біль був більшим. Валерій Миколайович згадує той час як «гірший війни… повне безлюддя… жахлива тиша давила на душу…»
Серед ліквідаторів - мешканець села Котенки - Кульбацький Іван (нажаль покійний).
У нашому населеному пункті є родини переселенців, що прибули із зони відчуження для подальшого проживання у менш забрудненій території. Із початку 90-х років мешкають родини Герасимчука Петра, Макарухи Віктора, Омельчука Володимира, Литвинчука Володимира, Заруцького Івана, Болкуневича Василя, Ячменик Лариси, Герасимчука Віктора. Усі родини мали маленьких дітей, які важко переносили радіацію, часто хворіли; подекуди паніка супроводжувала буденне життя людей. Переселення мало масовий характер.
Одна дата - 26 квітня 1986 року - стала символом скалічених людських доль, смерті, паніки. Відлуння Чорнобиля супроводжує нас. Біль не вщухає. Чорнобильська трагедія надовго залишиться в нашій пам’яті. Ще довго ми будемо відчувати на собі її наслідки, ще довго чутимемо її дзвони. Доземно схиляємося в подяці перед ліквідаторами цієї страшної аварії. Перед живими. Перед пам’яттю…
