У вільний час переглядаю сімейний альбом, який перейшов у спадок від моїх, вже нині покійних батьків. У ньому – історія всього нашого роду. Багато світлин, вже жовтих від часу, адже їм більше сотні років.
На одній із них три молодих дівчини. Одна – моя бабуся Соня. Ще не Грищенко, а Цуканова Софія Микитівна. Народилась вона в далекому 1896 році, в сусідньому селі Валіївка Лебединського повіту Харківської губернії, в зажиточній сім΄ї. Дитинство і юність пройшли на берегах тихоплинної Сули, в мальовничій місцевості. Дитинство, за її словами, було безтурботним. В сім΄ї була любим дитям, а це річ досить важлива. Дивлюсь на фото і згадую…
Фото подароване «любезному дядъ и брату» Максиму, на той час солдату імператорської армії. Це його розкуркулили. 1916 р.
До першого класу, я пішов у 1956 році, жив з батьками і сестричками у родині діда Василя і баби Соні. Але тато з часом побудувався і виокремився. Стали ми жити на цій же вулиці, але ближче до центру села. Час від часу бігав їх відвідати. Одного разу заходжу до хати. Бабуся, як завжди, торохтить рогачами. В печі палахкотить добре, відблиски полум΄я бачу на старенькому обличчі моєї бабусі, їй вже 65 (а прожила вона 96 років). Сама малого росточку, худенька та, вже трішки, зігнута під плином часу. Дивлюсь на неї і виникає думка: це ж колись і вона була молодою дівчиною. Якось саме по собі виривається з моїх уст питання: «Бабусю, а як ви вийшли заміж за діда Василя?».
– Де ви з ним зустрілись, - продовжую я. Знаю, що ми проживали в лісі, на Будилку, а це за сім верств від Верхосулки. Та й до Валіївки ще верств 6 . Ніби ж далеченько. Бабуся відставляє рогача до кутка. Повертається до мене. Лице усміхнене, добре.
– Ой, ти таке питаєш, це так давно було, - говорить вона. Постояла, згадуючи. Моє запитання повернуло її в молодечі роки, де були свої дівочі мрії, сподівання.
– А куди ви бігали з ним «гулять»? – перебиваю її спомини.
– Та нікуди ми не ходили зустрічатись. Я його зовсім і не знала, - почала свою розповідь бабуся. - Була десь з дівчатами, сусідками. Де, вже і забулось. Вертаюсь додому. Біля воріт гарцює трійка чорних коней, - продовжує розповідь бабуся.
- Цікаво ж як. Хто ж то приїхав до нас? – бабуся. Біжу до хати, переступаю поріг і чую: «А ось і наша Сонька!». - Поглянула на гостей і зрозуміла, що це свати, і приїхали по мене.
– Так, Соню, пора тобі заміж, - чую від свого тата. - Ми вже домовились, що весілля згуляємо через два тижні, навіщо відкладати в довгий ящик?! – закінчує він.
Серце моє похололо.
Тату, - кажу я, - а як же Дмитро, ми ж із ним ніби-то зустрічалися.
- Соню, ну який Митро, все. Вийдеш за Василя Грищенка, - поставив точку батько.
- Ось я і почула вперше, хто буде моїм чоловіком, - бабуся.
- Через два тижні «свайба» (так величають це дійство у Верхосулці). Будилок. Потім переїзд у Громадянську війну до села (родина зазнала нападу бандитів). Пішли діти. Злюбилось. Ось уже і вас, онуків, скількох діждалась, - закінчує свою розповідь бабуся Соня.
- А Дмитро як же? – мене і це питання цікавить.
- А що Дмитро, женився, завів сім΄ю, таке вже життя, - зітхає бабуся. Помовчала. Потім тихенько: «А серце таки бувало і заболить, коли згадувала. Молоді були…»
Мої дідусь і бабуся з двома синами, невісткою та онуком (1954 рік)
Помовчала ще.
- Та я і не жалкую, і з дідом твоїм прожили ми добре. Спасибі. Він ніколи і не зобижав мене, - закінчує вона.
А було це в 1916 році, восени, в період сільських весіль. «Собріли» вони з дідом, як у нас говорять, 5 діток. В період голоду, вижили всі, бо у бабусі було велике придане, що дозволило його обмінювати на їжу. На Валіївці залишився брат Максим, якого в колективізацію розкуркулили і виселили за межі села. Правда, до Сибіру не відправили. І це вже добре.
Історія роду широка, ой, яка цікава, а це лише малесенький епізод з неї.
На фото: Цуканова Софія (крайня зліва) з двоюрідною сестрою Шурою та племінницею Пашею. Фото подароване «любезному дядъ и брату» Максиму, на той час солдату імператорської армії. Це його розкуркулили. Обидві світлини датуються 1916 роком. На останньому фото мої дідусь і бабуся з двома синами, невісткою та онуком (1954 рік).
