Бригадний дворик нашого куточка села знаходився, до 70-х років, там, де зараз живе Ваш покірний слуга та мої сусіди Несвєтови. Будиночок, в одному крилі якого розміщувалась конторка, а на другому - колгоспна майстерня по ремонту взуття, де господарем був Ломака Федосій Федорович, стояв понад дорогою.
До середини двору росла стара груша, під якою завжди стояло декілька возів, що потребували ремонту. Деякі з них стояли перекошеними, бо зняті були одне чи й декілька коліс. Вони, чекаючи ремонту, були зручним місцем збору чоловіків-колгоспників: перекурити, поговорити, перепочити чи щось подібне. В куточку двора стояла конюшня: від вулиці заводили коней, а з іншого боку, де був чималий загін, утримувались воли, де «командиром» над ними був Ілля Омелянович Щербак – трудяга, але своєрідна, цікава людина. По ліву сторону двору стояло декілька ожередів з соломою.
З обідньої перерви під грушою зібралось декілька мужиків. І я тут як тут, затесався між ними. Сиджу, роззявивши рота. Я вже знав, що в такому товаристві завжди цікаво. Гумор, це те, що притаманне нам, українцям, здавна.
Пам΄ятаєте картину Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»? Ото ж бо! Як тут без гумору обійтися. Так от. Теревені, балачки… Глядь, показався на горизонті Сергій Іванович Рева, якого прозивали (дражнили) Ремез. Знаєте таку синичку, що в’є гніздечка на кінці тонесеньких гілочок? Мабуть знаєте. Чому його так прозвали, не скажу, не знаю. А серед нас знаходився мій родич, дядько Ломака Павло Артемович, якого прозивали «Шапка».
Побачив Павло Артемович Сергія Івановича і говорить: «Хлопці, ось я його зараз «піддіну». Побачите, смішно буде!». Підходить Сергій Іванович до гурту, вітається з громадою, як водиться, подає руку то одному, то другому. Протягує руку і дядьку Павлу, а той із посмішкою, здороваючись: «Серьожа! А багато вже ремез яєць наніс?» І тут чується така оригінальна та й дотепна відповідь: «Ого, та вже багато. Майже повну шапку!».
Посміялись, але тепер-то вже з кого? Сидимо далі. В окремих чоловіків димлять самокрутки. Коли хтось з мужиків: «Гляньте, щось там не ладиться у нашого Іллі Омеляновича. Вже вкотре рахує своє стадо. А нумо пройдемось, дізнаємось що воно там таке». Частина відмахнулась від такої пропозиції, продовжуючи пихтіти цигарками, а я слідом… Підходимо.
- Що тут у тебе трапилось, Ілля Омелянович? - запитує мій сусіда, дядько Микола Рева.
- Та десь подівся один бик (так у нас в селі величали волів, на російський манер), - відповідає дядько.
- Не сміши людей, всі вони тут, перед тобою, - продовжує мій сусіда, - всі в загоні. Дядько Ілля продовжує твердити, що одного нема.
- Ну дивись, - сердито він, - онде білий. – Раз, два… … вісім, - все. А де ж дев’ятий? І так запитально дивиться на мого сусіда дядька Миколу Реву.
- А білий у тебе що, «невщот»? – махнув рукою дядько Рева і пішов геть. Все, дорахувались, що їх таки 9. Вертаємось під грушу. Слідом і дядько Ілля підходить до гурту. Хлопці давай із нього кепкувати. А хтось й питає його.
- Ілля Омелянович, кажуть ти був у Германії. Як воно там?
– Дуже гарно, - у відповідь той. – Їсти раз давали на день, а порки двічі.
Ось подібні діалоги і супроводжували такі зібрання. Вони то й запам’ятовувались надовго, а через ці діалоги і односельці, які їх промовляли. Нема вже серед нас нікого з них. А вони, ніби живі, стоять перед очима. Усміхнені чи сердиті, байдужі чи з цікавинкою на обличчі, веселі чи стривожені, в залежності від тієї чи іншої життєвої ситуації. Різні, але всі вони мої сусіди, односельці, серед яких проходило і моє дитинство, і моя юність, і моє доросле життя. В моїй пам΄яті вони і сьогодні зі мною.
Фото 1: Щегло Таїсія Йосипівна – продавець магазину «Продтовари», представник кооперації, Грищенко Петро Васильович. Позаду видно бригадний будиночок із конторою і майстернею по ремонту взуття. Та й верхівка крони груші видна, зліва від будинку.
Фото 2: фото зроблене з тієї ж точки, але 15 років раніше.
Фото 3: фото зроблене майже з тієї ж точки, але вже в 2018 році.
За цими світлинами можна простежити, як, лише за одне покоління, змінюється село. А із 1678 року?
