Відомий український фотограф Ян Доброносов нещодавно побував у Білопіллі й подивився на наше зранене місто через об’єктив свого фотоапарата. А тоді, після публікацій його фоторепортажу, тисячі людей в усьому світі побачили, як живе, бореться і долає наслідки обстрілів наше місто.
Знайомство зблизька
До приїзду Яна у Білопілля ми були знайомі «наполовину» - я його знала, а він мене ні. Я і багато моїх друзів підписані на його сторінку у Фейсбуці та Інстаграмі та завжди слідкували за його репортажами. А ще – саме зі сторінки Яна я щодня дізнавалась, який за рахунком день війни. Про цю його ініціативу – пізніше.
Фото: Білопілля.City
Ян зателефонував мені ввечері й попросив, аби я показала йому місто. У нас виявились спільні знайомі, які дали йому мій телефон.
Зустрілись ми у Ворожбі, на залізничному вокзалі. Пізнати чоловіка було неважко, з такими об’єктивами та камерами в руках у нас ходять не часто. Ну а далі – знайомство і робота.
Ян Доброносов бачить через об'єктив свого фотоапарата. Він хапає миті, які назавжди закарбуються у генетичній пам'яті українців, назавжди викарбуються на сторінках нашої історії - історії українського супротиву.
До повномасштабного вторгнення Ян працював парламентським фотографом. Та після наступу росіян почав їздити різними містами країни, зокрема, прифронтовими, аби зафіксувати злочини путінської армії.
«Фіксувати» - це означає самому знаходитись у центрі подій, робити репортажі й чути та бачити все, що переживають герої фото.
Через його об’єктив весь світ бачить наслідки війни фактично в хронологічному порядку
Коли переглядаєш сторінку Яна у ФБ чи Інстаграм, іноді здається, що на нього працює кілька людей, адже фактично одночасно з’являються репортажі з Києва, Бахмута, Херсону, Куп’янська. Я запитала про це у фотографа. Ян запевнив, що працює винятково сам, але має один секрет: не завжди фото з певних ділянок фронту він публікує одразу. Правила безпеки вимагають «розтягувати» публікації в часі, аби не показувати позиції бійців в реальному часі. Тож іноді в один день можуть бути публікації й про наслідки обстрілів Києва, і репортаж із-під Авдіївки.
Він вихоплює ті моменти, на які більшість із нас не звертає уваги. Це вже я побачила тоді, коли він показав готові фото. Його фотоапарат працював постійно.
Свою мету приїзду у наше місто чоловік пояснив так:
- Я не розділяю Україну на великі міста і маленькі містечка. Всюди живуть наші люди й страждають від війни, всюди є наслідки ворожих ударів, всюди люди намагаються знаходити позитив і відродити край, всюди допомагають і підтримують захисників. Але умови життя, приміром, у Білопіллі й у Києві, у Херсоні й Львові дещо різні. От я і фіксую та показую саме це життя. Взяти карту України і подивитись на прикордоння, то можна їхати в будь-яке містечко і фіксувати все, що там відбувається.
У березні інформація про Сумщину, на жаль, - у перших рядках всіх новин. Тож я вирішив приїхати у місто, якому «дістається» чи не найбільше.
Такі маленькі містечка як ваше – це особлива історія, це свій маленький світ зі своїми проблемами й життям, яке є частиною життя нашої країни. Тому я тут.
За словами Яна, не всі в Україні розуміють, як живуть і працюють люди в умовах постійних обстрілів і загроз обстрілів, як із вікна кабінету бачать росію і допомагають переселенцям ще з ближчого прикордоння, як відновлюють зруйноване і ховаються в укриття.
- А взагалі-то, виїжджаючи в те чи інше місто, часто навіть не підозрюю, що можу для себе відкрити, побачити та показати всьому світу, - говорить фотограф.
За день роботи ми з Яном пішки обійшли майже все Білопілля. Він поспілкувався як із міським головою Юрієм Зарком, так і з десятками жителів міста та громади.
Багато часу розпитати про його життя у мене не було, але все-таки дещо я дізналась.
Про фотографа «за кадром»
Ян народився і жив в Донецькій області. Ніхто з його родини не мав відношення до журналістики чи фотографування. Закінчив Донбаську державну машинобудівну академію, здобув освіту інженера, а ще – має перший розряд по шахах.
- Тобто про життя Донеччини тобі не треба розповідати?
- Натомість я вам можу багато чого розказати. Це особливий регіон, я там виріс і розумію багато процесів, які там відбуваються. Коли з 2014 року приїжджав у Донецьку та Луганську області, розумів, що там війна: фотографував, робив репортажі. Тоді я працював оператором на одному з телеканалів, але знав, що можу «повернутись із війни». У Києві війни не було. Я приїжджав у інший світ і відпочивав від побаченого. Сьогодні такого відчуття немає. Сьогодні – всюди війна.
- Чи розумів ти, що велика війна буде?
- Так, я в цьому був переконаний. Вивчав історію росії та знаю, що завжди «заходять» двічі. Чечня, називаю цю республіку Ічкерія, Грузія, яку теж варто називати Сакартвело, Нагірний Карабах… Я розумів, що повторний напад на Україну неминучий.
- І що ти зробив 24 лютого?
- Відвіз дружину і доньку на захід країни та повернувся до Києва.
- У парламент?
- Ні, поїхав в Ірпінь, Бучу, інші місця, куди тільки допускали військові.
- Чим відрізняється тепер життя колишнього парламентського фотографа від воєнного кореспондента?
- Ну, по-перше, про це постійно наголошую, я ніякий не військовий журналіст. Військовий, це той, хто служить у війську, виконує всі військові накази. Я звичайний журналіст, який фіксує життя під час війни. А воно різне. Це і життя та будні військових, це і наслідки ворожих ударів, це і публічні заходи за участі найвищих посадових осіб.
По-друге, моє життя нічим не відрізняється від життя мільйонів українців. Я також потрапляю під обстріли, ховаюсь в укриття, турбуюсь про своїх близьких. На відміну від бійців сил оборони, я можу поїхати додому після виконання свого завдання.
Як «спіймати» Байдена
- Про посадових осіб. Ти публікуєш фото президентів ну, м’яко кажучи, не дуже офіційні. Там у них різні вирази обличчя, десь смішні, десь не дуже величні… Я згадую фото і Зеленського, і Джонсона, і Ріші Сунака. Але розкажи, як ти вхопив у кадр Байдена в Києві?
- О, це окрема розмова. Я не належу до того пулу фотографів, які наближені до Президента і мають доступ до інформації про прибуття найвищих посадовців. Але, як у людини, яка багато років працювала з посадовцями високого рівня, у мене є своя система сповіщення про «щось важливе». Фотографи, не лише я, вже знають, як виставляється охорона, як контролюється можливий маршрут пересування. Тобто, за цими непомітними для всіх рухами, можна передбачити, що буде хтось важливий у Києві.
Тоді до Києва приїжджало дуже багато президентів і перших осіб багатьох країн. Я фотографував Макрона, Джонсона, Урсулу фон дер Ляєн. Але між собою всі обговорювали, коли ж приїде Байден? В тому, що він буде у Києві, ніхто не сумнівався.
У мене було єдине побоювання, що в цей день я буду далеко від міста, десь на Херсонщині чи Харківщині. Але доля була до мене привітна. В той день 20 лютого 2023 року я якраз був у центрі й фотографував покладання квітів із нагоди Дня пам’яті Героїв Небесної сотні.
І побачив, як працює охорона, очевидно, готуючись до особливої події.
Я знаю маршрути посадовців, тож швидко пройшов у місце, з якого видно головні майданчики. Оптика у мене якісна і я можу знімати здалеку. І от разом із колегою Миколою Тимченком ми вхопили один момент. Фото трохи відрізняються. І якість зйомки здалеку теж не дуже… Втім, моє фото розлетілось по світу миттєво. Його і сьогодні іноді публікують.
Фото: facebook.com/Yan Dobronosov
- А кого ще з перших осіб сучасності ти фотографував?
- Важко зараз згадати всіх. Меркель, Шольц, Туск, Дуда, Остін, Столтенберг. Ну і наших теж.
- Твої парламентські фото заслуговують на окрему розмову, а краще – перегляд. Ти перший почав звертати увагу на цікаві деталі: сумочки, годинники, одяг депутатів…
- Додайте що і на телефони, і на те, що там написано.
- Так це ти започаткував «традицію» фотографувати переписки нардепів?
- Коли ти працюєш у Верховній Раді і впродовж тижня йде розгляд правок чи доповнень, жодної яскравої події, немає дебатів. Приходять на засідання лише дуже сумлінні депутати… Писати нічого. Але є деталі, є поведінка присутніх (не лише депутатів) у кулуарах. От я все це і фіксував.
- Ображались?
- Це їхні проблеми.
Дякую ЗСУ щодня
А тепер про сьогодення.
- Що тобі кажуть твої рідні, коли ти їдеш у небезпечні місця?
- Головне, що я сам собі кажу. Я усвідомлюю, куди я іду і навіщо. За ці роки навчився співпрацювати з пресофіцерами, пресслужбою підрозділів. Вони не менше за мене зацікавлені у моїй безпеці й зайвий раз не наражають журналістів на небезпеку. До їхніх порад я завжди дослухаюсь. На війні завжди існує загроза життю. А хіба її немає в інших містах? Також я добре розумію, що мене вдома чекає моя донька, що я маю її підтримувати й допомагати.
- А де ти зберігаєш свої фото і відео? І чи рахував, скільки їх у тебе?
- Не рахував. Можу сказати, що маю лише у сховищах 9 терабайтів знімків, які постійно чищу і видаляю, бо нікуди дівати.
Одне з найвідоміших фото Яна Доброносова "Жовта кухня", зроблене у ДніпріФото: facebook.com/Yan Dobronosov
- Про «рахунок». Ти єдиний із моїх друзів у ФБ ведеш перелік днів великої війни. Без пафосу і зайвих слів, твої щоденні «Дякую ЗСУ. 794» (від ред.: така цифра стояла на ФБ-сторінці Яна 27 квітня 2024 року) дуже промовисто нагадують про те, що ми вже пережили.
- Так. Це я сам започаткував. Ніякої мети не було. Кілька днів поспіль просто виставляв, бо щось велике і довге писати не було часу. Цифри, на жаль, страшні… І чим далі, тим важче їх писати.
- Чи приїдеш ще у Білопілля?
- З задоволенням, дякую всім, хто зі мною працював. Спілкувався, допомагав. Тримайтесь. За вами – вся Україна.
Поки ми верстали цей матеріал, мережі облетіло ще одне фото Яна Доброносова, зроблене на Великдень у Києві.
Ранкове освячення пасок в Михайлівському соборіФото: facebook.com/Yan Dobronosov
Сторінка Яна Добронсова у ФБ Yan Dobronosov
В Інстаграм Yan Dobronosov
