– Я би знала! – Оля закинула голову назад і відвела волосся з лоба за вухо. Очі набралися сліз, і вона тримала обличчя догори, здавалося, для того, щоб ці сльози не вилилися з її очей.
– Я би знала, якби його вже не було на цьому світі. А я знаю, що він є.
– Олю...
Я поклала погляд на стіл, аби лиш не дивитися на неї.
– Олю... Від червня про нього нічого не відомо. Більше місяця, Олю... І Велес казав, що бачив, як він упав тоді. Так, у списках загиблих його немає. Але ж і в списках полонених теж. Пропав безвісти. Ти ж розумна жінка...
– Він живий. Ти не розумієш. Він живий. Я все зробила, як мені казали. Я не сперечаюся ні з ким. Я завезла Назара здати ДНК для опізнання. Але я знаю: він живий.
– Ти, просто, любиш його, я розумію...
– Любиш? Розумієш?!
Оля таки не втримала сліз в очах. Вони бризнули одночасно з її очей і з її голосу:
– Як ти розумієш? Що? Ти розумієш, що я прокидалася о 4.17, а о 4.18 приходило від нього повідомлення? Ти розумієш, що він дзвонив мені в момент, коли я вмирала від болю, просто, щоб сказати "я тебе люблю" – і мій біль минав.
Ти розумієш, що він ніколи не казав "я". Ніколи. Він завжди казав "ми". Всі його успіхи в бізнесі були присвячені мені. Він завжди казав: "Ми з тобою сьогодні підписали чудову угоду!" Усі мої успіхи він приміряв на себе: "У нас вийшла нова книжка!" – хвалився своїм клієнтам. Ми, розумієш? Ми минулої осені вирішили продати бізнес. Ми в лютому вирішили, що йому треба мобілізуватися. Ми разом. Ми збирали йому спорягу і ми удвох наводили лад у справах. Ми вирішили, що так буде правильно. Він – моя рука, моє горло і мій живіт. Я – його серце, його легені і його пальці на ногах. Ми одне ціле.
Якби його вже не було, я би знала. Я би знала – і попрощалася зі своїм животом і рукою. Я би оплакала його, поставила би фото в рамці на столі і щодня молилася б за спокій його прекрасної душі. Але я не хочу молитися за спокій живої душі, бо його душа завжди була неспокійна. Наша – одна із ним на двох – жива душа. Він живий. Я знаю.
Вона ребром долоні по дитячому витерла сльози на щоках і прошепотіла:
– Я плачу зараз, тому що... Я не тому плачу, що оплакую його. Я не оплакую. Я плачу, бо ти мені не віриш. Але мені все одно. Я знаю.
Мені було соромно. Я хвилювалася за подругу, за її психіку. Але... Виходило так, що боляче робила їй я. Коли мене не було поряд, Оля просто жила: працювала, прибирала дім, писала свої романи, гуляла з собаками і возила на шахи Назара.
Так, вона не випускала із рук телефон. Але вона була впевнена, що Тарас живий. А хто я така... Хто я така, щоб...?
І я пішла тоді від неї. Я розуміла, що я зі своїм співчуттям їй не потрібна. Я тільки все роблю гірше.
І я пішла. Я пішла від Олі на довгих п'ять тижнів. У мене були справи, бо в кого їх тепер нема? Я возила гуманітарку й рації, запускала збори на автомобілі й дрони, мені було не до Олі. А потім одного одного дня я прочитала в місцевих новинах, що під час чергового обміну полоненими повернули мешканця нашого міста молодшого сержанта Тараса Терлецького.
Я одразу ж подзвонила Олі і почула її голос:
– Ти вже знаєш? Ти бачила?! Я в дорозі, їду до нього, він у лікарні.
Оля плакала й сміялася в трубку, і весь час повторювала: "Я знала, я знала, я знала..."
Тарас довго лежав на реабілітації. Оля була біля нього: винайняла квартиру поряд із госпіталем і приходила туди щодня. У нього були прострелені ноги, він висох від голоду і майже не міг дихати сам через запалення легенів. Саме завдяки тому, що він був майже живим трупом (так, виявляється, завдяки), Тарас потрапив у списки на обмін: іще трохи часу в полоні, і він би помер від ран. Вносячи його в списки, російський офіцер сказав: "Знай благородство россиян! И передай своим, что им в плену не так повезет, как тебе!"
Оля сиділа в палаті біля напівживого Тараса й повторювала:
– Ми все здолаємо. Ми все зможемо. Ми переживемо. Головне, що ми разом!
А через кілька тижнів вона подзвонила мені й радісно прошепотіла в трубку:
– Ми щойно самі встали на ноги й пройшли чотири кроки... Це наші перші чотири кроки! Ми зможемо!
"Ми зможемо..." – стукало моє серце.
Я слухала Олю, її впевнений голос і думала: "Ми... ми... ми... Ми все зможемо!"
