Коли в Карпатах (в усіх їхніх проявах: гори, станція, санаторій) третій день йде дощ, то з розваг залишається лише палац Шенборнів. Власне, цей замок і є візитівкою санаторію: більшість моїх знайомих не знає про санаторій, але знають цей палац.
От саме тут і виникає нюанс: є поняття «знають палац» і «знають про палац». Давайте чесно: що у пам’яті про цей витвір архітектури?
Називаю три речі.
Перше: в палаці 365 вікон, 52 дверей, 12 чогось іще і чотири вежі… Одним словом, така собі «річна арифметика».
Друге: тут є люстра, на якій зображено портрет жінки, яка нібито зрадила власника, і він образився та замовив її скульптуру у вигляді якоїсь химерки…
І третє: граф викопав озеро у формі серця, щоб освідчитись у коханні графині…
Ну скажіть чесно: ви теж це чули, а може й повторювали чи щиро вірили в цей туристичний чос?!
Так от, у нудні дощові вечори довелося трохи покопатись у літературі та поспілкуватись із місцевими краєзнавцями — не з тими, що на мінімалках завозять відпочивальників із сусідніх санаторіїв і втюхують їм «зраду жінки та 365 вікон».
І, скажу вам, заняття виявилось цікавим. Крім теорії, була й практика: ходила в палац, придивлялась.
Можу тепер водити екскурсії, якщо конкуренти не поб’ють.
Трохи історії замість міфів
Палац цей відносно молодий — побудований у стилі неоромантизму між 1890 та 1895 роками.
Ну щоб ви розуміли: наша Білопільська школа №4 (початкова школа, зруйнована руснею) збудована раніше, як і колишнє зруйноване ворогом приміщення санстанції чи колишній дитячий садок (нині житловий будинок) на Петровського.
Тож будівля доволі «молода», і жодних старовинних легенд чи історичних подій тут не відбувалось (на відміну від сусіднього замку Сент-Міклош у Чинадійовому).
Самі Шенборни тут постійно не жили.
Для розуміння: у XVIII–XIX століттях Шенборни були найбільшими землевласниками у Східній Європі. Їм належали всі землі Закарпаття, крім міст Мукачево та Берегово, бо там діяло Магдебурзьке право. А все, що поза містами — землі маркіза Карабаса-Барабаса…
Отримали ці землі Шенборни, а конкретно Лотар-Франц фон Шенборн, у 1728 році милістю цісаря Карла VI — як нагороду за відданість його родини, яка допомогла Карлу піднятись на престол.
Пам’ятаєте «Ігри престолів»? Так от, у XVIII столітті в Австро-Угорщині теж кипіли ті ще пристрасті.
Окрім боротьби за престол, були й міжусобиці. У Мукачівській області тоді найбільший вплив мала династія Ракоці. Вони були багаті (їм належали замок Паланок і Чинадійово і купа землі та ресурсів), але не дуже визнавали владу Відня–Будапешта. Намагались створити тут щось на кшталт «ЗНР»: мовляв, «народ Мукачево годує Відень».
Із боку місцевих - вони вели визвольну війну проти централізованої влади Габсбургів, із боку короля - Ракоці це типові сепаратисти.
Карл VI не надто з ними церемонився і за підтримки тих же Шенборнів розігнав це кубло австрійського сепаратизму або знищив національно-визвольний рух. Забрав їхні землі — логічно — і передав Шенборнам у знак подяки.
Шенборни, маючи шалені статки, активно почали інвестувати в нові володіння: будували швейні фабрики, цирульні, винокурні, цегельні, а також вкладали в соціалку — аптеки, лікарні, школи. А ще – завезли на Закарпаття кукурудзу і картоплю.
Жили вони здебільшого у Відні та Парижі, але навідувалися й у Закарпаття.
Як же з’явився сам палац?
Як у багатьох заможних родин, у Шенборнів була велика пристрасть — полювання. Це була мода, престиж і трохи спорт. Закарпатські ліси ідеально підходили.
Тож граф Ервін-Фрідріх фон Шенборн-Бухгейм (п’яте покоління власників) вирішив збудувати на околиці імперії собі заміський будинок для полювання — таку собі «дачу в стилі а-ля Межигір’я».
Місце вибрали вдало: висота 700 метрів, джерела, сторічні дерева, ліс, неполохана дичина і — головне! — вже прокладена залізниця.
Тож закарпатські володіння якраз підходили під це захоплення. Тоді ще Грета Тумберг не народилась, Червоної книги не було, тож вбивати звірюшок було модно, престижно і круто!!!
Це були лакшері забава і спосіб комунікації. Ну типу як зараз у бані: вирішувались дипломатичні, економічні, політичні питання, плелись інтриги і заводились любовні романи.
Романтична назва — урочище Берегвар
Колись тут стояв невеликий дерев’яний мисливський будиночок. Саме на його місці й вирішили звести палац. Кажуть, граф хотів вразити свою дружину, актрису Франциску фон Траутмансдорф-Вайнсберг, із якою познайомився в Парижі і закохався.
Забігаючи наперед скажу, що на момент закінчення будівництва палацу у родині було вже шестеро дітей і померла жінка через три роки після звершення будівництва, у 1898 році у віці 54 років.
Будували, щоб було «красіво і круто»: у неоромантичному стилі, з башточками, озером, великим парком.
П’ять років тривало будівництво. Навколо ліс, а вони зводили з каменю, привезеного залізницею, піднімали кіньми. Кажуть, частину каміння привезли навіть із Італії — вулканічну породу поблизу Везувію.
Жодних факелів чи свічок: одразу — електрика, генератори, телефонний зв’язок. Опалення — каміни плюс централізована система.
Гості приїжджали на авто або в розкішних залізничних вагонах, оздоблених червоним деревом та оксамитом.
У палаці була бібліотека, бальна зала, камінна, мисливська та інші кімнати.
Про «365 вікон» архітектор не знав — просто будував, щоб красиво. Є версія, що форма палацу нагадувала обриси Австро-Угорщини. І чого б не похвалити країну, яка дала тобі всі ці блага?
Полювання, інтриги, кохання
Сюди з’їжджалася знать з усієї Австро-Угорщини. Полювали на все, що бігало чи літало: оленів, зайців, ведмедів, перепілок…
У перервах вирішували державні справи, плели інтриги, закохувались і роз’їжджались додому.
Палац зберіг старі дерева: дубам по 600 років, липам по 400 — їх не рубали.
Озеро трохи облагородили. Кажуть, формою теж нагадує Австро-Угорщину.
Є версія, що граф Ервін-Фрідріх чекав у гості ерцгерцога Франца-Фердинанда. Але не дочекався — його вбили, почалась Перша світова, і життя палацу змінилося.
І нарешті — про люстру...
Мелюзина — не чиясь «зрадлива дружина», а фольклорний образ водяного духа. Це давній європейський символ, популярний у мистецтві. Архітектори знали французьку класику — тож і люстра відповідна.
Мелюзина — це міфологічна жіноча істота, зазвичай зображувана жінкою з тілом змії або риби нижче пояса, іноді — з двома риб’ячими хвостами.
Не слухайте тих екскурсоводів на мінімалках, які згодовують вам сумнівні легенди. І розкажіть тому екскурсоводу, що жінці, на момент закінчення будівництва було 50 років, а в родині росло шестеро дітей.
Ага, саме час полазити по скелях або сходити наліво…
Про Мелюзину ще. Її образ забражено на логотипі кави Starbucks.
Подальша доля палацу
Шенборни жили тут до 1944 року. Палац хотів привласнити Герман Герінг, але суд у Празі затягнув процес — і не встигли.
У 1944 останні нащадки Шенборнів виїхали — розуміли, що від совєтів палац не відстоять і самі можуть не вижити. Але диво: совєти палац не зруйнували.
Після війни тут відкрили будинок відпочинку, а після відвідування Хрущовим у 1958 році — санаторій «Карпати».
З 1946 року і до сьогодні тут працює санаторій — один із найкращих в Україні. У палаці нині — адмінкорпус: маркетинг, бухгалтерія, приймальня головного лікаря.
Тут знімають фільми, телешоу (включно з дуже популярним нині, хоча й не дуже змістовним «Зрадниками»).
Приїздили і нащадки Шенборнів дедесь у 90-х — походили, подивились і поїхали. До речі, жодна з гілок нащадків категорично не погоджується з легендами, які поширюють про їхню родину.
Закарпаття зберегло чимало спадщини Шенборнів. Головне — пам’ятати історію і берегти те, що маємо.
Приїжджайте, фотографуйтесь, читайте першоджерела і не завжди слухайте милий серцю романтичний чос екскурсоводів.
