Чотири роки повномасштабної війни. Чотири роки життя і боротьби — з вірою в Перемогу і з надією на мирне майбутнє. Тримаючи в руках цей номер газети, кожен із нас підтверджує: Україна була, є і буде. І ми — в ній.
Важко було уявити того четверга, 24 лютого, що попереду — роки повномасштабної війни. Ми прийшли на роботу, як завжди. Вранці чули вибухи. Ширилися чутки про танки в місті, про десант на вулиці Гагаріна… Розгубленість. Страх. Невизначеність.
Почалася наша боротьба. Наш спротив.
Перші дні були особливо складними. Важко було орієнтуватися, працювати в абсолютно нових умовах і викликах. Ми пам’ятаємо все. І тих, хто прийшов на допомогу. І тих, хто сіяв паніку, кричав, що Білопілля здали, поширював фото з триколором у місті.
24 лютого я ходила містом і фотографувала українські прапори. Поїхала на виїзд із міста — зняла відео, що жодних танків у Білопіллі немає. Намагалася максимально заспокоїти людей — і тих, хто був тут, і родичів, які хвилювалися в інших містах і навіть країнах.
Щодня ми робили репортажі: місто живе, місто працює, місто допомагає. Волонтери збирали їжу, організовували чергування, привозили необхідне. Ми про це писали, говорили, показували.
Хтось дякував — за те, що розвіюємо чутки, що знімаємо напругу, що підтверджуємо: місто не оточене. А хтось писав у СБУ й пропонував «дати по голові», посадити «на підвал», забрати телефон. Були й такі.
Усе, що сьогодні здається буденністю — фіксація обстрілів, виїзди на місця подій, робота під сирени, — тоді робилося вперше. За зйомку волонтерського штабу на мене писали заяви, мовляв, «розкрито страшну точку». Хоча сьогодні про волонтерські штаби відкрито пишуть, фотографують і пишаються ними.
Багато чого можна згадати — і приємного, і не дуже. Війна показала життя. Показала людей — хто вони є насправді.
Ми пережили вибухи, обстріли, руйнування поблизу редакції й у самій редакції. Поблизу наших домівок. Пережили втрати — родичів, працівників. Сьогодні колишні працівники редакції — на фронті. Наші рідні воюють. А ми — живемо і працюємо.
Іноді дивно читати коментарі під нашими матеріалами: чому ви це фотографуєте, чому не фотографуєте те. У час, коли ворог має аерофотозйомку, де видно навіть номери машин і відчинені вікна у квартирах. Ми працюємо відповідально. Ми знаємо межу між інформуванням і безпекою.
Ми вистояли. Ми працюємо. І нам приємно, що маємо нагороди та відзнаки — і від військових, і від цивільних, і від громадських організацій. Це — визнання нашої праці.
Білопілля у нас одне. І воно живе не лише тут, у редакції. Воно живе в серцях тих, хто виїхав і продовжує читати нас з інших міст і країн.
Сьогодні у нас майже 10 тисяч підписників на сторінці, 14 тисяч — у групі. Маємо передплатників. Наш сайт — один із найвідвідуваніших у регіоні. Instagram, Telegram, інші соцмережі — інформація про Білопілля є, вона доходить, її знають і читають.
Ми пишаємося тим, що причетні до фіксації героїчного подвигу нашого народу. Кожен із нас робить особистий внесок — своєю працею, своїм словом — у збереження історії. Історії нашої країни. Історії нашої Білопільщини.
Білопільщина була, є і буде.
Ми продовжуємо жити. Продовжуємо працювати. Продовжуємо боротися.
І віримо в Перемогу.
