Я продовжую збирати матеріали під рубрикою «Назустріч виборам». Місцеві вибори невблаганно наближаються і все більше охочих прийти до влади. Спосіб один – отримати максимальну кількість голосів виборців. А от методи – різні.
Один із них – маніпуляції найболючішими проблемами людей.
Так, саме маніпуляції питаннями життя родин у селах сьогодні взяли на озброєння місцеві політики і йдуть на вибори під гаслами «Не допустимо закриття шкіл»!
Школи «закрити не можна залишити»
У цьому реченні кома ставиться в залежності від того, хто приїздить у село і яку мету має.
Маніпуляція, щоб не сказати - відверта брехня, поширюється «виїзними бригадами агітаторів» зі складу місцевих депутатів, які дружними рядами зібралися на вибори і вже зараз підраховують голоси потенціальної підтримки.
Питання скорочення, або як зараз по-модному називають «реорганізації, оптимізації» шкіл, ФАПів, інших соціальних установ, завжди викликало і викликає чимало протестів і обурення. І це логічно.
Я теж хочу, щоб у районі зараз проживало 52 тисячі населення і газету передплачували 19 тисяч, як колись. Ну, в крайньому разі – 10. Але реально розумію, що такої кількості передплатників уже ніколи не буде! А ті, що залишилися, читатимуть новини з Інтернету, соцмереж, ютубу тощо.
І я, і наш колектив, ніяким чином не змусимо пошту робити доставку щодня, бо це Укрпошті НЕ ВИГІДНО! І хоч би скільки ми мітингували з гаслами: «Не дамо скоротити поштові відділення!», а якщо в селі немає людей, то доставку робити нікому. І відкрите поштове відділення, яке обслуговуватиме 20 читачів, не врятує село і не збільшить там кількість жителів.
Така ж ситуація і з наданням інших послуг, у тому числі освітніх, медичних, соціальних.
Ухвалений Верховною Радою і підписаний Президентом України Закон «Про загальну середню освіту» вступив у дію в березні нинішнього року і чітко передбачає способи й умови фінансування навчальних закладів.
Ця вимога діє вже не перший рік і під закриття саме через відсутність 25 учнів лише за останні 5 років потрапили Нововирківська, Коршачинська, Самарська школи. Раніше закрили Сергіївську, Горобівську, Гуринівську, Терещенківську.
Щоразу закриття школи викликало і викликає обурення і протести вчителів, керівництва села, і тіпа «громадських активістів».
Держава - вона далеко, її не видно, але вона прописує закони так, що кінцевим винуватцем закриття шкіл є місцеві органи влади.
Приміром, раніше школи закривали на сесіях районних рад, зараз – на сесіях ОТГ.
Чи врятує школа село?
Завжди боролось два аргументи «Немає школи – немає села» і «За який рахунок утримувати школу?»
Що маємо зараз у районі? Різке зменшення кількості дітей у школах. У 2001-2002 навчальному році в районі йшли до шкіл 6 тисяч 843 учні. На початок нинішнього навчального року пішло до шкіл району 3 тисячі 748 дітей.
Коли питання закриття школи стоїть найгостріше? Звичайно, перед виборами!
Це кричать перед виборами. Після виборів, коли очолюють омріяні посади, риторика колишніх кандидатів міняється: «А де ми знайдемо кошти на утримання школи?»
Так було у 2015 році, коли на посаду Жовтневого селищного голови балотувався Іван Ігнатьєв і криком кричав на сесії Білопільської районної ради про Самарську школу: «Я єйо не строіл і нє мнє закривать!».
Пам’ятаєте, навіть на сесію районної ради привозив маму багатодітної родини і вони обурювалися тим, що райрада хоче закрити школу, де на 1 вересня бажало навчатися 19 учнів.
Тоді, в акурат перед виборами Ігнатьєва на посаду селищного голови, на сесії тоді ще Жовтневої ради вирішили утримувати школу з місцевого бюджету. А це трохи більше мільйона гривень.
Наступного навчального року школа вже не працювала. І сам же Ігнатьєв публічно казав: «Такого марнотратства я не пам’ятаю! За цей мільйон у Жовтневому можна було і автобус новий купити, і дорогу побудувати». Але це вже після того, як кошти витратили. Насправді цей мільйон пішов на передвиборну риторику «Нє дадім закрить школу!».
Зараз те ж саме відбувається і в інших громадах.
«Приписні діти»
Не перший рік «приписують» дітей, приміром, у школах, які - на межі закриття. Ну, як «приписують»: домовляються з деякими родинами, аби ті віддали на початок року документи у їхню школу, а потім діти дивним чином «переїжджали» навчатися в інші місця. Головне, щоб на вересень мали 25 особових справ. Тоді йде державна субвенція і сільський голова, депутати, місцеві політики вішають собі медалі: «Врятували школу!». Директор, учителі, обслуговуючий персонал працюють і далі, отримують бюджетні кошти: частково з держбюджету, частково - з місцевого. Діти сидять по одному–двоє у класах, усі роблять вигляд, що старанно навчаються.
Ми в школі писали твори про негідника Чічікова, який торгував «мертвими душами» заради власного збагачення. А сьогодні є «приписні» діти, документи яких «перекидають» з однієї школи в іншу, аби досягти омріяного мінімуму – 25 дітей.
У міжвиборний період ці маніпуляції якось тихшають. А от зараз, перед виборами, активізуються!
І всі захисники сільських шкіл - такі гарні, хоч до рани прикладай! Приїжджають у село, рвуть сорочку на грудях: збережемо школу!
А коли тихо, сам-на-сам запитуєш: «Навіщо ви людей дурите, школу ж все одно закриють?», говорять: «То вже не наша проблема. Хай забирають її в ОТГ і у голови болить голова, де брати гроші і куди возити дітей! Нам би вибори пережить»!
Запитання без відповіді: хто ж насправді «любить село»?
У мене кілька запитань.
Перше
Чому найбільше захищають роботу школи ті люди, діти і онуки яких уже давним-давно виїхали з села і живуть собі в Сумах, Білопіллі, Києві?
Чому ж ці сердобольні політики і керівники не залишили в селі дітей, онуків і не відправили їх учитися у місцеві школи, а купили їм житло в містах і зараз тужать голосно про «як же ми без школи?»
Друге
У цих школах, як правило, працюють у більшості лише приїжджі вчителі. З місцевих - одиниці, і то не всюди. Хіба що директор, його дружина чи чоловік, їхня мати чи свекор. У Кальченках із місцевих вчителів працює директор, якого особисто щиро поважаю і ціную як колегу, його дружина і ще двоє вчителів. Інші – приїздять із Білопілля.
У Ганнівці Тернівській лише одна вчителька - місцева, інші, на чолі з директором, – приїжджі. У Шкуратівці – місцевих двоє. Предмети читають, як правило, сумісники. У класах – одна-дві дитини.
Приміром, у Кальченках - 13 вчителів, 4 - обслуговуючого персоналу, а станом на 5 червня – 17 учнів. Зараз шляхом нехитрих маніпуляцій дітей «назбирали» 25, точніше, документів на них, аби почати навчальний рік!
Вартість навчання дитини в такій школі - більше ста тисяч гривень на рік!
Якщо не отримувати державної субвенції, то кошти треба діставати з місцевого бюджету. Власних надходжень у Кальченках – півтора мільйона. Тобто, щоб утримати школу, треба закрити сільраду, клуб, бібліотеку, скоротити ВСІ видатки, і то не вистачить, бо на школу треба до двох мільйонів.
Така ж ситуація і в Білопільській ОТГ, і в Миколаївській. Якби голови ОТГ відповідали за нецільове використання коштів, а не витрачали бюджет на свій піар перед виборами, то вже б закрили не одну школу. І не тому, що не люблять село, а тому, що дбають про всіх дітей і можливість для більшості отримати якісні освітні послуги!
Село також не люблять і ті депутати-сільгоспвиробники, які на сесіях кричать: «Не дамо закрити школу! Ми там двері купили і лінолеум!».
А чого ж ви, такі хороші й щедрі, не створили у себе на своїх сільгосппідприємствах по три-чотири робочі місця для молодих сімей, які б приїхали в село, понароджували діток і наповнили таким чином школи?
Агов!!! Фермери-депутати! Захисники шкіл! Скільки у вас є робочих місць для молоді? Де живуть і навчаються ваші діти й онуки?
Все це ніхто не бере до уваги! Всі йдуть на вибори з примітивними і зрозумілими всім лозунгами: не дамо продати землю, не дамо закрити школу!
А чи взяв на себе хтось відповідальність і зайшов на сайт Верховної Ради, щоб подивитись, які з політичних сил, хто конкретно з депутатів, в тому числі і обрані нами, голосували за закриття школи, якщо там немає 25 дітей?
Якщо хтось мені дорікне і спитає, де вчилися мої діти, то скажу: молодший син з 10 класу - в Сумській гімназії для обдарованих дітей.
У мені рік боровся внутрішній батьківський егоїзм: як же це я дитиночку віддам в інтернат, там його поганому міські діти навчать, як же я не подивлюсь щодня в його зошити, не покладу бутербродик у сумку…
І перемогло прагматичне розуміння, що рівень освіти, навіть у найкращих білопільських школах, ніколи не зрівняється з обласним центром. Тож дитина з 10 класу поїхала в самостійне життя. І якщо я шкодую про щось, то лише про те, що не з 8 класу віддала у цю гімназію.
Давайте чесно...
Шановні батьки, які з усіх сил захищають «рідну школу з однією дитиною в класі», ви розумієте, що ваша дитина на перерві навіть у футбол не пограє, бо ні з ким! Вона - одна у класі!!!
Якщо, звичайно, для вас дитина - домашній помічник: кролям роздати, води наносити, корову пригнати, якщо дитина - це спосіб заробляння грошей для вчителів, то тоді не треба говорити про якість освітніх послуг, рівень знань, розвиток.
Тоді йдіть і голосуйте за тих, хто вас вкотре дурить, хто ваших дітей прирікає на недоосвіту, на життя дитини без колективу, на уроки, де один учитель, часто пенсійного віку, викладає кілька предметів.
Говорити треба реальні речі. Рано чи пізно школи все одно закриють, якщо, звичайно, місцеві аграрії не організують виробництво із залученням молоді, якщо земля для них не стане не лише предметом особистого збагачення, а ще й засобом розвитку для території.
Тож добре запам’ятайте, хто сьогодні вас дурить. Хто замість будівництва доріг чи придбання автобуса хоче використати бюджетні кошти і свою посаду як передвиборний ресурс.
І якщо ви їх оберете, ставимо разом лічильник: через скільки вони зроблять те, що обіцяли у жодному разі не робити!
Будьте виважені і не давайте себе обдурювати!
