Цього разу рідне село Верхосулка зустрічало мене напівстиглими запашними яблуками та різнокольоровими чорнобривцями. Ось зайшла до шкільного саду і враз пригадалося дитинство: як саджала з друзями у земельку молоді деревця, а потім білила їх вапном. А зараз вони радісно кивають своїми червонобокими плодами і щось шепочуть-шепочуть, тріпочучи листочками, які вже приготувалися ось-ось змінити своє вбрання у осінній колір. Мабуть, впізнали і також згадали мене… Щемно і водночас радісно на душі, бо вже не часто дозволяю собі такі подорожі до рідного і сокровенного куточка.
Та цього разу завітала в село не сама, а зі своїми друзями. Прикро стало від того, що проклята недуга, яка називається «Коронавірус», геть заборонила всілякі спілкування та культурні заходи. Ну що це за життя для творчої особистості?
Зазвичай кожного року тут проводилися святкування до Дня села та Олесеві читання у Загорі. Отак подумала, та й вирішила махнути на все рукою і запропонувати друзям поїхати «в гості до Олеся». А вірніше у ту садибу, де в дитинстві він гостив у свого дідуся та бабусі Грищенків.
Цю ідею враз було схвалено і підтримано як роменськими, так і сумськими літераторами. Задум прийшовся до душі й Ігорю Добровольському, який опікується відкриттям музею Олександра Олеся в місті Суми та голові літературного об’єднання «Літера» Віталію Меланичу. Тому згуртований колектив сумчан із задоволенням прийняв запрошення. Вони відвідували Загір раніше і з нетерпінням чекали ось такої нагоди побувати там знову. За той час, допоки роменці чекали на приїзд друзів із обласного центру, я встигла ознайомити їх коротенько з історією села і пам’ятними місцями. А коли зібралися всі разом, вирушили до музею.
Хочеться висловити велику подяку Галині Шкабурі за змістовну цікаву розповідь, що повернула мене у ті часи, коли були живі люди, яких пам’ятаю, та про дослідження і факти стосовно історії села. Особисто мені було дуже цікаво, бо ж це стосується моєї батьківщини. Ну, а потім вздовж довгої лісосмуги з одного боку та високої кукурудзи, що наче вартова стояла по інший бік, автобуси направлялися до Загору, лишаючи за собою тільки клубки пилюки.
Отут, в Загорі, цього разу я почувалася вперше господинею маєтку. Галина Євгенівна довірила мені подальшу екскурсію. Тож, що знала, та про що пам’ятала з дитинства, те й розповідала: про ящірок, яких ловила тут з друзями, зібрання молоді під каштаном у великі свята, бузкові алеї та пасіку, на якій колись давно працював мій дідусь, зустріч з онуком Олеся у 1994 році, деякі історичні факти та біографію поета. Звісно, що не могла не прочитати твори, які запали в душу і запам’яталися, бо деякі з них, хоч написані дуже давно, та відповідають подіям сьогодення. Та й прочитати свого вірша «Я народилася в Олесевім краю» було доречно.
Із задоволенням слухачі – учасники заходу, знайомилися з творчістю присутніх поетів: Тетяни Кутньої, Тетяни Кущ з Ромна, Миколи Андрієнка з Вільшани, Віталія Меланича, Ірини Булахової із Сум, Богдани Гусак з Малого Висторопу, Ольги Суровицької зі Стецьківки. Порадував своїм співом президент Клубу авторської пісні «Булат» Ігор Добровольський, що виконував пісні на власну музику та слова Олександра Олеся. Подружжя - Сергій Борщ та Тетяна Черепова, виконали пісні на власну музику та слова присутніх тут поетів. Вразив виступ музиканта із Лебедина Руслана Тертишного та краєзнавця із Сум Володимира Головка. Катерина Андрієнко з Вільшани виконала пісню «Сміються плачуть солов’ї”, яку залюбки підхопили присутні.
А ось сумська поетеса Світлана Петренко не встигла цього разу ознайомити зі своєю творчістю, бо вкрай була заклопотана приготуванням кулешу, що, слід зазначити, виявився дуже смачним, за це їй окрема подяка! Бо що ж то за дружній обід на природі без основної страви!? А вже потім, смачненько підкріпившись, під гармошку розпочався неабиякий концерт! Співали всі присутні і були впевнені в тому, що їх спів чути навіть в селі.
Та тільки добиратися до Олесевої кринички було вкрай складно, бо, чесно кажучи, роки вже не ті… Дякувати місцевій владі, що хоч якісь сходи зробила. А вже за перила служила суха трава, яка добре вкорінилася в землю, тому могла допомогти навіть мені. Чіпляючись за довгі стеблини отак і повилазили на гору. А вже з гори – то можна й ноги поламати! Та, добре, все обійшлося.
Стежка до криниці супроводжувала нас височезною кропивою, з якою мені першій довелося воювати, вказуючи шлях, що, признатися, виявився ох, нелегкий! Та згадавши дитинство, не було проблем знайти гарний дрючок, аби, розмахуючи ним в різні боки, нищити оті пекучі кущі, які вражено падали під ноги. А щоб не зіпсувати нікому настрій, ще й примудрялася, скривившись від болю, жартувати, мовляв, це корисно для здоров’я. Ну, повинна ж я доставити гостей до призначеного місця!
Діставшись до водойми, яку ледь змогли знайти поміж заростями, найвідважніші, на щастя такі були серед нас, допомогли набрати водички у пляшки. Ще заздалегідь домовившись взяти з собою порцелянові кухлики із зображенням Олександра Олеся, що подарувала нам Миколаївська громада, насолоджувалися смачною водою саме з них.
Отож без особливого бажання поверталась я та мої друзі додому, прикро було полишати такий чудовий захід. Іще сьогодні незнайомі люди стали близькими друзями, що поєдналися в один дружній творчий колектив, а точніше – в «Олесеве товариство». Тому запропоновано було Ігорем Добровольським створити символічне коло біля каштану, який наче пан на своїй садибі простягав широке гілля та ховав цілісінький день нас від спекотного сонця. Самі ж «Літеряни» виявили бажання залишитися в лісі з ночівлею. Тому розклавши свої намети та зберігаючи багаття, продовжили цікаве спілкування у дружньому колективі далеко за північ.
А раненько вже зустрічали схід сонця, куштуючи гарячий чай із криничної води та цілющих трав, що встигли назбирати навкруги. Бо тут, скажу вам, комора різнотрав’я манить своїми ароматами. Тому й не дивно, що всі поверталися додому з букетами, які встигли і побажали самі для себе, аби взимку насолоджуватися згадками про цей чудовий день за кухликом запашного «загірського» напою.
Захід відбувся, залишивши попри все, найкращі враження. Бо ті краєвиди і чудове повітря навкруги та тепле спілкування збуджували тільки до позитивних емоцій.
Останнім часом Верхосулка стала відомою не тільки в Україні, але й за її межами. Тут мріють побувати безліч відомих і впливових осіб. То невже не знайдеться серед великої кількості бізнесменів, депутатів, орендарів бодай когось, хто б зміг допомогти облаштувати оцю історичну пам’ятку, надавши належного вигляду Олесевій криниці та стежині до неї?
Сподіваюся, що хтось прочитає і відгукнеться. А, може, давайте всі разом, дружно зберемося і попрацюємо? Отож кричу про допомогу! Не залишайтеся байдужими. Це – історія нашого краю, наша з вами історія. Давайте збережемо хоча б те, що нам під силу, для майбутніх поколінь.
Маю надію, що моя історія про Загір буде мати в подальшому щасливий кінець.
