Чесно кажучи, хоч і проживаю у Ворожбі вже двадцять років, але звертатися на прийом до тамтешніх спеціалістів доводилося вже давно. Останнім часом переважно їздила до Білопільської районної лікарні. А з початком медичної реформи уклала декларацію з одним із сімейних лікарів, який приймає пацієнтів також у Білопіллі. Та днями все ж знову опинилася на порозі Ворожбянської амбулаторії загальної практики сімейної медицини.
Колись ця лікарня була на балансі залізниці, нині її утримує міська рада. Чимало не надто приємних подій довелося пережити медперсоналу: і працювали у поганих умовах, і опинялися під загрозою скорочення й закриття лікарні. Та, незважаючи на все, продовжували робити свою справу, приймати пацієнтів, виживати… Варто сказати, що і сьогодні будівля амбулаторії має (м’яко кажучи) не надто привабливий вигляд. Велике двоповерхове приміщення з сірими стінами викликає у перехожих переважно розчарування та жаль, а ще – спогади про минулі роки, коли лікарня твердо «стояла на ногах» і приймала не лише жителів міста, а й інших населених пунктів району.
Сьогодні колектив амбулаторії очолює молодий спеціаліст, сімейний лікар Світлана Краснощок. На керівній посаді вона - лише другий рік, та за цей час встигла зробити чимало корисного для підпорядкованого їй закладу. Власне, заради інтерв’ю з цією дівчиною я і прийшла того дня до лікарні.
Дуже незручно було перед матусями, які сиділи з дітьми перед кабінетом Світлани, в очікуванні прийому, але я все ж протиснулася поза чергою і, врешті, потрапила до кабінету. Та вже на початку нашої розмови у дверях з’явилася жіночка років під 60.
- Була я вчора у тому центрі, - усміхнулася до Світлани. – Лікар Євген Євгенович Вам привіт передавав, сказав, що Ви – молодчинка, все правильно зробили. Дякую Вам!
Хто такий Євген Євгенович і що власне зробила Світлана, я і гадки не мала, але саме ця незнайома жінка, котра зникла за дверима так само несподівано, як і з’явилася, остаточно налаштувала мене на приємний діалог із моєю співрозмовницею.
Як дізналася з її розповіді, народилася Світлана в Білопіллі. Там минуло її дитинство, шкільні роки.
У родині дівчини відношення до медицини мала лише її хрещена. Тож у дитинстві Світлана аж ніяк не мріяла стати лікарем.
- Взагалі, я – творча особистість і мріяла стати архітектором, дизайнером чи фотографом. Документи подавала у різні виші. І дуже сумнівалася, що вдасться пройти на бюджет на медичний факультет. Але так вийшло, що у п’ятницю 13 мені зателефонували і повідомили, що я пройшла на медфак, - говорить Світлана Краснощок. – Так і пов’язала своє життя з медициною. І жодного разу про це не пожалкувала.
Після школи дівчина отримала вищу медичну освіту в Сумському державному університеті, після закінчення якого її направили до Харківської медичної академії післядипломної освіти (ХМАПО), де Світлана два роки проходила очну інтернатуру. Паралельно заочний цикл інтернатури проходила у різних відділеннях Білопільської ЦРЛ: терапевтичному, неврологічному, хірургічному. Там здобула хорошу практику, брала участь в амбулаторних операціях.
- Особливо запам’ятався період, коли три місяці була на інтернатурі у Харківському психоневрологічному диспансері, - продовжує завідувачка амбулаторії. – Там працювала як психолог-психіатр із посттравматичними синдромами учасників АТО. Тамтешні викладачі – справжні професіонали своєї справи, дали мені досить велику базу знань спілкування з людьми, котрі були у важких життєвих ситуаціях.
Як зазначила лікар, вона продовжує працювати в цьому напрямку і зараз, але учасники АТО, зокрема жителі Ворожби, майже не звертаються з приводу психологічної допомоги, чомусь не заведено тут такого.
- Такі вже вони – наші хлопці. Хоча, насправді, це треба робити. І справа не лише у психологічному стані. Дуже багато соматичних захворювань виникає на грунті психоемоційних порушень. Але цей момент чомусь у нас недооцінюють.
Коли отримала диплом спеціаліста, за розподілом Світлану направили у Білопілля, до районної лікарні. І так сталося, що її робочий шлях припав на початок медичної реформи.
- Саме в цей період у нас відокремили первинну ланку і мій новий керівник Костянтин Рожин направив мене працювати у Ворожбу, і на мій великий подив довірив мені посаду завідувача. Я була дуже вражена, адже взагалі не мала практики у керівництві. Це велика адміністративна робота, відповідальність, управління персоналом, і для цього треба мати неабияку базу знань. У мене були сумніви і переживання щодо цього. Але головний лікар поділився своїм досвідом, підтримав у вирішенні багатьох питань. Дуже вдячна йому за сприяння моєму професійному розвитку.
Умови у Ворожбянській амбулаторії неприємно вразили молодого спеціаліста. Будівля потребувала ремонту, сучасного медичного обладнання не було, втім, як і нормальної системи опалення та електропостачання. Але тут був (і є сьогодні) дуже хороший персонал. Допомогли Світлані, підказали.
Завідувачка амбулаторії почала «стукати в усі двері» і просити фінансової підтримки. Зверталася до Ворожбянського міського голови Андрія Дружченка, спільно з ним – до обласного керівництва. І крига скресла. З обласного бюджету, за сприяння голови облради Володимира Токаря та обласного депутата Сергія Іщенка, амбулаторія отримала 300 тисяч гривень на ремонт каналізаційної системи, з міського бюджету виділили 254 тисячі на придбання сучасних аналізаторів крові та сечі. Адже первинна ланка не передбачає у штаті лаборанта.
- Досить складно пацієнтам із високою температурою приходити на прийом до лікаря у Ворожбі, а потім їхати у Білопілля і сидіти кілька годин у черзі, аби здати аналізи. Тим більше, якщо це маленькі діти. Після таких поїздок люди повертаються ще більш хворими, - говорить Світлана Краснощок.
Крім того, міська рада допомогла придбати для амбулаторії й інше, не менш важливе обладнання. Понад 60 тисяч гривень виділили на електронний ростомір, ваги для немовлят і новий 12-канальний кардіограф. Інформацію з нього можна передавати на флешку, зберігати у самому апараті, продивлятися результати навіть без роздруківки багатометрових стрічок. Він сам розшифровує та прораховує всі дані. За 133 тисячі придбали сучасний твердопаливний котел, 63 тисячі виділили на заміну кількох дверей. Відтепер є тут у наявності й нові дерматоскопи (пристрої для діагностики шкірних новоутворень) та отоскопи (обладнання для обстеження органів слуху).
Як дізналася з подальшої розмови, в амбулаторії працює двоє лікарів первинки. Світлана – сімейний лікар, приймає і дорослих, і діток, та її колега – терапевт Любов Гуральник.
Зазвичай, активний прийом пацієнтів лікарі первинки проводять зранку і до обіду, а потім – виїзди на виклики додому. Крім того, консультують пацієнтів і телефоном. Зі слів Світлани, це нововведення значно спростило і роботу лікарів, і стало зручнішим для пацієнтів. Але така консультація не завжди можлива.
- Навіть якщо телефонують, частіше запрошую пацієнта на огляд, або ж виїжджаю додому, аби не пропустити серйозне захворювання. Адже не завжди можна телефоном встановити правильний діагноз. Проконсультувати телефоном можу лише тоді, коли знаю пацієнта чи треба скоригувати дозування ліків, дізнатися про тиск. Це досить зручно, бо тримаю ситуацію на контролі і знаю про стан пацієнта, - пояснює лікар. - Буває, що і на особистий номер телефонують. Але намагаюся пояснити, що це для мене неприйнятно. Адже я не лише лікар, а й звичайна людина, з власними особистими потребами, вихідними.
Світлана набрала максимальну кількість підписаних декларацій із пацієнтами, навіть із надлишком. Але трапляється і так, що звертаються до неї пацієнти, зареєстровані в інших спеціалістів. Звісно, якщо їм необхідна невідкладна допомога, вона ніколи таким пацієнтам не відмовляє, та все одно пізніше направляє до їхнього лікаря. Є і такі люди, які свого часу були змушені укласти декларацію з іншим лікарем, бо Світлана набрала максимальну кількість пацієнтів. Тож, коли з’являється вільне місце, вони перереєстровуються до неї.
Як зазначила завідувачка, є в реформі й певні недопрацювання. Так, наприклад, дитина зареєстрована до сімейного лікаря в Одесі, приїхала до бабусі у Ворожбу і захворіла.
- Звісно, я її огляну, зроблю призначення, але в той же час я не маю права зробити їй кардіограму, направити на аналізи чи до вузького спеціаліста. Це має робити лише її лікар, - говорить Світлана.
«Кого важче лікувати: дорослих чи дітей?» - поцікавилася я у пані Світлани.
- З усіма важко по-своєму. Маленька дитина не завжди може пояснити, що і де в неї болить. Особливо колосальна відповідальність лягає на спеціаліста під час лікування немовлят. Буває і таке, коли матуся приводить дитя із сильним болем у животі, а на огляді й у ході подальших обстежень виявляється, що малеча просто хотіла уваги з боку батьків. Деякі дорослі, у певному сенсі, теж – діти. Вперті й неслухняні, які не хочуть виконувати медичні рекомендації, не дотримуються призначень, а потім скаржаться, що «лікар не допоміг».
Не могла не поцікавитися у пані Світлани, а хто ж допомагає самому лікареві під час хвороби? Хто підміняє в роботі та бере на себе її обов’язки?
- Всіх дорослих пацієнтів приймає моя колега Любов Вінцентасівна, а діткам доводиться їхати на прийом до білопільських педіатрів. Але я стараюся не хворіти! – сказала лікарка.
Розповіла Світлана і про свої вподобання, якими захоплюється у вільний від роботи час. Має дівчина чимало хобі, захоплюється фотографуванням, нещодавно записалася на танцювальні та художні курси, аби спробувати себе у цих сферах. А після поїздки в Опішню, що справила на неї незабутні враження, хоче займатися ще й гончарством. Тим більше, як розповіла Світлана, нещодавно в Сумах відкрили таку студію, тож вона планує її відвідувати. Та найбільше захоплення дівчини – подорожі, яким вона намагається присвятити свої вихідні чи відпустку.
- Вважаю, що подорожі у нові місця, знайомства з новими людьми розширюють свідомість і кругозір. І не обов’язково їхати десь далеко, це може бути просто якесь село на Сумщині чи поїздка в межах України, - зазначила Світлана.
