Ми розпочинаємо серію публікацій про храми Білопілля. Дуже часто до нас звертаються наші читачі і гості міста з проханням розповісти історію того чи іншого храму. Допомагають нам у цьому працівники Білопільської міської бібліотеки ім.О.Олеся.
Сподіваємось, наші розповіді зацікавлять читачів і відкриють для них нові сторінки в історії міста.
Собор Різдва Пресвятої Богородиці
В ХІХ столітті м. Білопілля було прикрашене чудовими архітектурними спорудами – православними храмами. В центрі міста над усіма храмами височив кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці.
Вид на храм Різдва Богородиці з сусідньої Покровської церкви. 1903 рік
Тож не випадково головним святом міста було 21 вересня, Друга Пречиста. кафедральний собор збирав не одну сотню прихожан. Інші храми і, відповідно, прилеглі території мали свої престольні дні, традиція відзначати які дожила і до наших часів.
Приміром, і зараз святкують Троїцю на Прорубі, хоч храму вже й немає. 12 липня - престольне свято на Мухівці, Пробитовці і територіях, прилеглих до Петропавлівського храму.
Тож сьогодні, напередодні Різдва пресвятої Богородиці і Дня міста, яке ми віднині відзначаємо у цей день, про історію цього храму - детальніше. Втім, нагадаємо, що в місті на початок 20 століття діяло вісім храмів, які були окрасою Білопілля і гармонійно вписувалися в його панораму.
Таку кількість будували не випадково. Місто розвивалось за тодішнім планом соціально-економічного розвитку. Відділ економіки, чи як він тоді називався, враховував демографічну динаміку росту. Будуючи храми, школи, втілюючи інші, по-сучасному, інфраструктурні проєкти, градоначальники розрахували, що через кілька років місто матиме 50 тисяч і більше жителів.
Сьогодні «маємо те, що маємо». Але зазираємо в історію і згадуємо все, що вдалося знайти про окрасу міста - храм Різдва Пресвятої Богородиці.
Як відомо з історії, фортеця Крига збудована в 1672 році. На цей період припадає і будівництво першої соборної церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Та, як зазначає документ того часу, був цей храм «устроєн нарядным манером». Відомо, що один із перших священників - Іван Тимофіїв (1685 р.) В 1733 році церкву перебудували і з цього ж року стала соборною. Вона була дерев’яною, як і всі інші тогочасні церкви. За даними на 1790 рік, мала 936 парафіян.
У 1817 році замість дерев’яної церкви розпочато будівництво міського кам’яного собору Різдва Пресвятої Богородиці з дзвіницею на центральній площі міста. У верхньому ярусі дзвіниці був встановлений головний міський годинник – куранти. Будівництво тривало до 1827 року. Залишки його збереглися до наших днів. Це – колишня церковна сторожка, що входила до архітектурного ансамблю храму.
Соборний храм мав три престоли: головний - на честь Різдва Пресвятої Богородиці; південний – на честь Святого Миколая; північний - на честь Богоявлення Господнього.
За вказівкою імператора Олександра І Благословенного на будівництво храму виділили 2000 карбованців з міських прибутків. На той час це була дуже велика сума.
Опікувалися будівництвом купець Михайло Кононенко та протоієрей Олександр Виноградський. Кононенко пожертвував на іконостас і ризницю 532 карбованці сріблом. Ікони Спасителя і Богоматері були прикрашені срібними окладами. Одна - за рахунок самого Михайла Кононенка (до 1000 крб сріблом), друга - за зібрані ним же пожертвування.
Стараннями і коштами щедрого купця зробили й чавунну підлогу в храмі. За своїм внутрішнім оздобленням і багатством та чудовим зовнішнім виглядом храм був одним із найкращих у Харківській єпархії
19 квітня 1849 року (за старим стилем) у Білопіллі сталася страшна пожежа. Ураган вогню нісся із заходу в бік храму. Неймовірне за силою полум’я оточило священну споруду з трьох боків. Але храм залишився неушкодженим! Навіть сторожка його, покрита деревом, що знаходилася менше, ніж за вісім метрів від зажерливих язиків вогню, зосталась цілою. Це було справжнє чудо милості Божої.
На той час у храмі знаходилися цінні як за прадавністю, так і за святістю своєю речі. Серед них - ікони ХV-ХVІІ століть; Кіпарисний хрест в срібній оправі з мощами святих великомучеників Варвари, Пантелеймона та Антипа, зроблений в 1646 році; велика кількість церковних книг ХVІІ століття, «Євангеліє», надруковане в Києві 1697 року, «Євангеліє», що вийшло друком у Москві в 1717 році, «Требник» митрополита Петра Могили, надрукований в Києві в 1646 році, «Служебник», надрукований в Чернігові в 1747 році і пожертвуваний префектом Харківського Колегіуму ієромонахом Сильвестром Новопольським. Багато було ікон стародав-нього письма.
При храмі працювала початкова школа з двома вчителями, а також був братерський двір (тобто, богадільня). На початку ХІХ століття в цьому храмі було два священники: протоієрей Федір Прокопович та Іоанн Гражевський, дияконом був Василь Чудновцов.
За даними на 1850 рік, у церкві нараховувалося 3067 прихожан, в основному це були міщани та селяни. В 1855 році в церкві був зроблений ремонт: дах пофарбований у зелений колір, наружні стіни та дзвіниці поштукатурені та вибілені. На початку ХХ ст. при соборі існував цегельний завод з 8 робітниками, який виробляв 265 тис. штук цегли на рік.
Службу в храмі правили священник Олексій Чугаєв, який з 1863 року займав посаду законовчителя, потім - завідувача церковно-парафіяльної школи, був окружним благочинним; священник Ксенофонт Іларіонов (з 1903 р.), диякон Іоанн Краснокутський (1904 р.), псаломщик Петро Шемигонов. Усі вони мали спеціальну духовну освіту. З 1891 року церковним старостою був почесний громадянин Іван Пономаренко.
Храм вражав своєю зовнішньою і внутрішньою красою, а ще більше - особливої сили святістю, яку відчували всі, хто сюди приходив. Старі люди казали, що це, можливо, тому, що побудували церкву на святому для всіх білопільців місці – там, де у ХІІ—ХІІІ століттях стояло давньоруське місто Вир і звідки, власне, Білопілля й починається. Й оце поєднання історичного та духовного й дало життя такому джерелу позитивної енергії, яке здатне було духовно й фізично зцілювати людей, взагалі змінювати їх.
Напевне, всі ці обставини вплинули й на подальшу долю храму. Його не торкнулися ні численні війни трьох віків, ні революції, навіть страшна пожежа 1849 року оминула. Не оминуло лише цілеспрямоване зло.
На початку 30 років XX ст. собор Різдва Пресвятої Богородиці почали руйнувати. Спочатку із дзвіниці скинули великий дзвін, який від удару об землю розколовся. Потім почали розбирати споруду по цеглинах, які спеціальними жолобами спускали на землю. Храм підірвали у 1939 році. Саму ж дзвіницю зруйнували після Другої світової війни.
Проте, хоч як би старався войовничий атеїзм знищити церкву, руйнація торкнулася лише її будівлі. Духовний храм продовжував діяти. А в 1951 році, в самий розпал атеїстичної пропаганди, відродився й офіційно, почавши функціонувати в пристосованому приміщенні. За переказом, одна з прихожанок передала громаді ікони, які їй вдалося врятувати, коли знищували храм.
Через 40 років – у 1991 – настоятель церкви отець Андрій Максимович запропонував громаді збудувати храм на тому ж місці, де він стояв понад 300 років. Почали зводити методом народного будівництва. Зібрали кошти, обласна влада допомогла виписати 50 тисяч штук цегли... Але потім економічна криза в країні почала поглиблюватися й будівництво храму загальмувалося. Отець Андрій звертався за допомогою як до місцевої, так і до обласної влади, до народного депутата Валерія Черепа, депутата обласної ради Геннадія Дорошенка.
Опісля освячення храму, 15 жовтня 2000 року, вже на мітингу, присвяченому цій радісній події, єпископ Сумський і Охтирський Іов подякував депутатам за допомогу в будівництві церкви, вручивши від імені предстоятеля Української православної церкви Митрополита Володимира ювілейний орден з нагоди 2000-ліття Різдва Христового.
А отець Андрій – від церковної ради храму Різдва Пресвятої Богородиці передав президенту ЗАТ «Демпург АТ» Геннадію Дорошенку ікону Святого Пантелеймона Цілителя. Валерія Черепа, котрий напередодні освячення храму подарував йому чудове панікадило (церковну люстру), Митрополит нагородив орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, а громада подарувала йому ікону Казанської Божої Матері.
Фото з архівів Ю.Зарка, М.Зарка та газети «Білопільщина».
