Сергій та Людмила Сайки познайомилися на одному зі шкільних вогників і відтоді разом – уже 47 років.
Спогадами про ті незабутні моменти Сергій Володимирович охоче поділився з журналістами Білопілля.City:
- Навчався я в четвертій білопільській школі, отож на танці в центр міста не ходив. З нетерпінням чекав із однокласниками на традиційні святкові вечори, так звані вогники, де підліткам можна було розважитися серед ровесників. Частенько нас запрошували на свята до шостої крачківської восьмирічки, а ми, звісно, теж радо зустрічали своїх гостей.
Тихеньке скромне дівчатко з лагідними очима я, так би мовити, запримітив, коли разом із однокласниками гостював на новорічному вогнику. Було це у восьмому класі.
Набравшись сміливості, запросив до танцю…
А невдовзі після восьмирічки Люся стала навчатися в нашій школі, та ще й у нашому класі! Щоб не образити дівча якимись непристойностями, я вдався до іншої «тактики»: намагався підібрати лагідні ніжні слова. Дивись – і зворотний зв’язок не забарився! Так і зародилися теплі стосунки. А поцілунки – то вже значно пізніше…
Закінчивши десятирічку, розлетілися на навчання в різні міста: Люся – до Львівського поліграфічного технікуму, я - до Полтавського інженерно-будівельного інституту. Зустрічалися, коли приїздили до рідного міста на свята та на канікули. А ще були листи: щирі, проникливі…
Знаєте, ми й дотепер їх зберігаємо. Зізнаюся, що коли перечитуємо разом, я дивуюся: як мені вдавалося так зворушливо на папері передавати свої почуття. Навіть сльози на очі навертаються…
1973 року після закінчення технікуму Люся за розподілом як молодий спеціаліст потрапила до Києва. Поселилася з дівчатами в гуртожитку, і я, тоді ще студент, приїздив до нареченої в гості. Й донині дружина згадує ті роки й говорить: «Якби залишилася тоді в столиці, то зараз би киянами були б із тобою. Дівчата з гуртожитку згодом квартири отримали й живуть у Києві»…
Та склалося так, як склалося. Наступного року я закінчив інститут, й 20 липня ми одружилися. Виховали двох дітей, маємо трьох онуків. Цьогоріч 48 річницю святкуватимемо, а там, дай, Боже, і до золотого весілля доживемо.
В чому секрет такого тривалого сімейного життя? Напевне в тому, що завдяки любові та взаємоповазі нам удалося зберегти ті світлі почуття, які зародилися наприкінці далеких шістдесятих…
