«Я повернувся… У нас усе буде добре!» – ці слова назавжди в пам’яті Сніжани Заболотної, яка зустрічала свого коханого з війни. Вона дочекалася його з АТО у 2015, не спала ночами, коли на початку війни двадцять другого Олександр, разом із побратимами, боровся з ворожою навалою під Черніговом. А менш ніж за місяць після його повернення, він загинув на малій батьківщині, захищаючи свій рідний край, свою Білопільщину…
«Війна для Саші почалася ще на Донбасі, коли в грудні 2014-го на три місяці його направили на схід, – згадує пані Сніжана. – І тоді, коли він воював в АТО, і коли був у Чернігові, я дуже хвилювалася, як і кожна дружина. Постійно чекала дзвінка… А коли телефонував, чула в слухавку: «Не переживай. Усе нормально». Він завжди мене заспокоював. З початком повномасштабної війни, надивившись жахливих новин по телевізору та в інтернеті, не їла, не спала і не могла стримати сліз, коли розмовляла з ним телефоном. А він знаходив у собі сили, аби мене заспокоїти і запевнити, що все буде добре».
Олександр Заболотний
«Там стріляють… Ховайся!» - говорила йому, чуючи в слухавку сильні вибухи. «Нічого страшного. То десь далеко!» - жартував Саша у відповідь. А коли повернувся з Чернігова до Білопілля, сказав: «Не переживай. Я повернувся. У нас усе буде добре».
Та вийшло зовсім по-іншому. 5 травня він загинув в Ободах…
Зустрілися на День молоді і покохали
Зі своєю майбутньою дружиною Олександр познайомився в рідному місті. В Білопіллі саме святкували День молоді.
«Може й не дуже романтично, але це сталося на дискотеці. Познайомилися, розговорилися, а вже за тиждень, на Івана Купала, почали зустрічатися. Цього літа було б 20 років, як ми разом… - згадує Сніжана. – Він був такий спокійний, виважений, я б навіть сказала – сором’язливий. І разом з тим – дуже уважний хлопець, часто робив мені приємні подарунки і користувався кожною вільною хвилиною, щоб нам побути разом.
Так, у зустрічах, пролетіло два з половиною роки, і в листопаді 2004 ми з ним побралися. А ще за три роки у нас народився син Антон.
Сім'я Заболотних. Той час, коли життя було мирним...
Саша був чудовою людиною і сім’янином. Безмежно любив свого сина й завжди піклувався про нас і наш спільний дім. Якщо треба було щось зробити по господарству чи щось дістати – в нього завжди є вихід і потрібні знайомства. Телефонував, домовлявся з людьми, шукав можливості, міг вирішити будь-яке питання. Та й сам ніколи не відмовляв у допомозі. Хтось попросить про послугу – завжди йде назустріч і допоможе, якщо це в його силах.
Завжди товариський і веселий, добрий і щирий. Душа компанії… А друзів у нього дійсно було багато, бо він любив людей і вони у відповідь до нього тягнулися».
Був не лише чоловіком, а й справжнім другом
Для мене він був не просто чоловіком, який забезпечує сім’ю фінансово, а й підтримкою та опорою. Звісно, як і в кожній сім’ї, бували непорозуміння, але то все такий дріб’язок! У нас ніколи не було таємниць одне від одного. І він ділився зі мною своїми думками та переживаннями, і я могла відкрито розповісти йому геть усе, що в мене на серці. Й була впевнена, що він зрозуміє і заспокоїть, порадить і підтримає як справжній друг чи батько… Так сталося, що своїх батьків я втратила у 23 роки, тож із Сашею ми були дуже близькі. Завжди відчувала поруч його міцне чоловіче плече.
Пам’ятаю, був час, коли переживала, бо сиділа без роботи...
«Чого ти переживаєш? Я ж працюю, а ти мені по господарству допомагаєш, і на городі працюєш», – заспокоював мене. І така підтримка варта дуже багато…
Олександр Заболотний із сином
Якби не війна…
Хто знає, як би склалася доля, якби Олександр обрав роботу за фахом, якби не вирішив стати прикордонником, якби не війна… Адже, як і багато інших хлопців, він народився і зростав у звичайній родині, в рідному місті, в мирному житті. Будував плани на майбутнє, у яких не було війни...
І саме сьогодні, 15 липня, він мав би сидіти за святковим столом, у колі рідних, відзначаючи свій День народження... Йому було б усього сорок два.
Як розповіла про чоловіка пані Сніжана, Олександр народився в Білопіллі, закінчив місцеву школу № 2, після чого здобув професію тракториста і водія в Іскрисківщинському ПТУ. А далі – строкова служба в армії та його тверде рішення – стати прикордонником. Вже під час служби Олександр паралельно навчався у виші та здобув вищу освіту в Сумському національному аграрному університеті, за спеціальністю «Менеджмент організацій». Але працювати за фахом не довелося.
«21 рік, 11 місяців і 28 днів – рівно стільки Саша прослужив прикордонником. До 22 років служби не вистачило кількох днів…» – продовжує пані Сніжана. – Після його загибелі товариші по службі не забувають про нашу сім’ю. Завжди пропонують допомогу, цікавляться, чи нам, бува, щось потрібно. Телефонували й під час обстрілів, аби дізнатися, чи все з нами добре. Ось і 5 липня приїжджали разом із керівником, вітали з Днем народження нашого сина, якому цього року виповнилося 15.
Скоро Антону доведеться визначатися з майбутньою професією. Спочатку він планував стати суддею, а нещодавно сказав, що буде військовим, аби помститися за свого тата… Розумію, що зараз у ньому вирують підліткові емоції та біль через втрату батька, але в будь-якому разі я категорично проти його рішення! Бо, попри те, що маємо велику родину, справжня сім’я – то чоловік, дружина і діти. А тепер лишилися тільки ми удвох. Кляті вороги знищили нашу сім’ю, наші спільні мрії…»
Олександр Заболотний
Несправджені мрії…
«Я жодного разу не пожалкував, що зустрів тебе, і дуже радий від того, що ми познайомилися, одружилися і маємо такого сина…» - говорив мені Саша перед війною. Й від цього спогади стають іще важчими та болючішими.
Не судилося справдитися і його мрії – розширити пасіку. Саша багато років захоплювався бджільництвом. Декілька вуликів дісталися у спадок від мого тата, то вони разом із моїм братом постійно поралися біля бджіл. Після виходу на пенсію Саша мріяв присвятити час своїй улюбленій справі.
А ще після війни хотіли утрьох поїхати на відпочинок до Туреччини. «Не плач, закінчиться війна, піду у відпустку і одразу поїдемо!» – говорив мені телефоном.
Дуже важко переживають втрату його матуся та рідна сестра. А я і досі не можу повірити, що Саші немає поруч. Постійно згадую, як завжди чекала його з роботи чи навіть просто з магазину. Хоч і прожили 17 років разом, але увесь час хотілося бути біля нього.
Без нього дуже важко… І досі чекаю, і досі сумую. Щоранку, прокидаючись, знов і знов доводиться перебирати думки у своїй голові, аби зрозуміти, що мій чоловік загинув і ніколи не повернеться у свій дім. Але усвідомити цього і досі не можу…»
Післямова
Війна вбиває... калічить родини, спалює тисячі мрій. Йдуть на небо наші герої, залишаючи по собі тільки спалахи ніжних спогадів у серцях найдорожчих людей. Тож, пам'ятаймо про кожного з них.
Допоможіть зберегти пам'ять кожного та кожної, чиє життя обірвалося через війну росії проти України. Заповніть форму з даними про ваших близьких та знайомих, які пішли з життя через війну:
- для загиблих військових: https://forms.gle/gx6rCHNBCnSbPdXM6
- для цивільних жертв: https://forms.gle/dR3P4EUWd2VVbM7Q6
Історії про них будуть зібрані та опубліковані на сайті Меморіал пам'яті.
