За сім місяців повномасштабного вторгнення росії в Україну наші емоції, наше ставлення до подій, наш внутрішні стани змінювався кілька разів. Про це писали психологи, це все ми пережили і переживаємо зараз.
Озираючись на 7 місяців війни кожен з нас похвилинно згадує події 24 лютого. Не забуваємо і найбільш знакові події: звільнення Сумщини, якісь власні домашні події, втрати наших земляків… Для більшості українців, час ніби спресувався: 24 лютого і всі інші дні…
Білопілля.City провело невелике опитування наших земляків і попросило показати 5-7 фото, які збереглись у телефону з 24 лютого і які є найбільш важливими для власника телефону.
Одразу скажу, не всі мої співрозмовники погодились відкрити телефон. Дехто сказав, що нічого не фотографував, бо депресія і внутрішня тривога не дозволяла це робити. Хтось - пообіцяв опублікувати фото вже після війни.
Аби не бути голослівною, то першою хочу відкрити свій телефон я.
Головна редакторка газети "Білопільщина" Наталія Калініченко
Це фото зроблене 24 лютого о 9 ранку на виїзді в вулиці Гагаріна
Чому саме тут? З семи ранку 24 лютого мені телефонували десятки знайомих з різних куточків як України, так і світу і питали: «Що там у вас?» Містом почали ширитись чутки, що в Білопілля зайшли ворожі танки, інша версія – висадився ворожий десант. Дехто стверджував, що вже бачили БТР і ворожих військових в мікрорайоні 3-ої школи.
Я сіла в автомобіль і поїхала на виїзд з Білопілля. Зняла відео і фото. Ніхто з представників влади не коментував події, тож я показала в режимі реального часу, що в місті ворожих військ немає.
Вже 2 березня на в’їзді в місто з’явився ось такий вказівник. Можливо, він з’явився і раніше, але я сфотографувала його 2 березня.
Виїзд з Білопілля
24 лютого, як і 25, наша редакція вийшла на роботу. Нам своє робити. Ми виготовили в електронному вигляді кілька газет, бо пошта, звісно, не працювала. Друкарня наша у Вінниці, тож ніхто звідти везти газету в оточену Сумщину не збирався.
Редакція газети "Білопільщина"
Фото, через яке мені довелось виїхати з міста. Після того, як я сфотографувала роботу волонтерів у приміщенні міської ради, мені почали погрожувати як публічно, так і в особисті повідомлення, за те, що я «розсекретила» важливий об’єкт і після мого фото, в «штаб може прилетіти». Фото я ще навіть тоді не опублікувала, а погрози йшли. Це зараз волонтери фотографуються наперебій і в публічних повідомленнях всі пишуть, де і коли можна отримати допомогу. А тоді мені довелось вислухати багато погроз і образ.
Робота волонтерів в Білопіллі
Ці фото зроблені у Познані, у квітні, в офісі сина, де ми збирали і передавали в Україну черговий гуманітарний вантаж для військових.
Ці фото у Познані перед представництвом рф на мітингу проти війни в Україні. Мітинг організували росіяни, які мешкають у Познані. На протест прийшли і білоруси, і росіяни, які не підтримують війну, політику путіна і працюють у гуманітарних штабах допомоги Україні. Я потім спілкувалась з деким із мітингарів. Вони дійсно, збирають допомогу і надають її українцям. На більшість з цих людей на росії та в білорусі відкрито кримінальні справи і вони перебувають у розшуку, як державні злочинці. Коли представники цього руху бачили українців, а я завжди ходила з жовто-блакитною стрічкою чи значком, говорили «Слава Україні!». До речі саме тоді вперше і побачила новий так званий прапор вільної росії біло-синій.
Адвокат Артур Даценко
Фото зроблені в підвалі на початку березня, коли ми ще не розуміли, які тривоги, де небезпека. Але ховались самі і ховали дітей. Навіть на деякий час переїхали до друзів жити у приватний будинок з квартири.
В підвалі під час повітряної тривоги
Діти в безпеці – це добре. Але роботу ніхто не скасовував. Чи не єдина державна установа, яка працювала щодня – це був суд. 1 березня я віддав до суду справу і вже 2 березня мав на руках винесену ухвалу. Війна війною, але права людей треба захищати в законному порядку.
Ухвала суду
На день народження дружини - 7 березня. Молодший син взявся допомагати мамі готувати вареники. Дитину треба було хоч чимось відволікати від постійних думок про обстріли чи можливе захоплення міста.
Дитина готує вареники
А це наш перший «пікнік» на природі. Це ми з друзями на вулиці вирішили навіть не щось відзначити, просто «вийти на вулицю» і вдихнути повітря.
Пікнік на вулиці
Дитині 9 квітня відзначили 11 років. В подарунок – торт. Мирослав був неймовірно щасливий.
Мирослав зі святковим тортом
На все життя запам’ятали вже у перших числах квітня перше його тренування. Хлопець 6 років займався футболом, а тут така перерва. Футбол – це найбільше, що він любить у житті. Тож вже після звільнення області кілка вихованців «Динамо» зібрались на стадіоні і просто побігали з м'ячем.
Футбол
Директорка Білопільського центру зайнятості Ірина Дегтяр
В перші дня після вторгнення головне моє завдання – забрати в Білопілля доньку з дітьми з Сум. Після того, як вона побачила в Сумах ворожі танки, то без роздумів приїхала в місто. І ми вже тут в підвалі переживали разом всі тривоги
Мабуть, тиждень не було жодного повідомлення від сина, який воює з 2016 року. «Де він? Що з ним?» Дня такого не було, щоб Артем не подзвонив. Нарешті вже наприкінці лютого перший дзвінок: «Мамо, бережи сестру, забери племінників і тримайтесь разом. Зі мною все в порядку. Прорвемось. Віддай всі мої речі волонтерам, допомагай армії». Пізніше він став дзвонити частіше, писати повідомлення. Я стала збирати допомогу вже йому і його побратимам, передавати Новою поштою чи іншими способами в ті місця, де вони стояли.
Це перш фото, яке він мені прислав вже після 24 лютого, десь у березні.
Син пані Ірини
Моя онука Ліза брала участь у марафоні на честь загиблих героїв. Дівчинка вшановувала пам’ять героя з міста Сарни Олександра Лобунського.
Внучка пані Ірини
Завідувачка відділення цілодобової допомоги Білопільського територіального центру Інна Дурноп'ян
Фотографувати і зберігати на телефон хочеться тільки приємні та світлі моменти життя.
Про події лютого-березня нагадують хіба що забережні номери телефонів та дзвінки в ті години. Їх якраз пам’ятаю кожний.
Десь о 5:20 нам зателефонувала доня із Сум і повідомила, що на Харківщині вже розпочалась війна - стріляють «Гради». Це ж саме нам підтвердила і Наталія Калініченко з Білопілля, а далі за декілька секунд почули і ми… і моя тітка в Одесі сказала, що чути постріли в порту, чула тітка і в Києві і зять в Харкові….
Тоді не до фото.
Перші фото у телефоні в лютому з’явились, коли чоловік поїхав у Суми і допомагав бійцям, які охороняли місто. Він возив їм продукти, засоби захисту. Я дуже хвилювалась, тож аби мене заспокоїти висилав фото що з ним все добре.
Допомога бійцям
А це на Улянівському хлібозаводі наша добра знайома і подруга Любов Сахненко тоді працювала майже цілодобово, бо хліба не вистачало всім, але знаходила можливість зібрати пакунки і передати бійцям, які охороняли Суми.
Допомога охоронцям Сум
Не менше за рідних, ми хвилювались і за наших підопічних. На стаціонарі перебувало 14 людей похилого віку, з хворобами різної тяжкості. Тоді розривалась між домом і стаціонаром. Треба було розпланувати, як сховати людей в укриття, забезпечити їх їжею, засобами догляду. Стареньких при тривозі збирали в коридорі, бо приміщення - це місце, якому більше 100 років. Сподівались, що стіни без вікон витримають.
Тривога
Перші гуманітарні вантажі почали надходити в наше відділення вже на початку березня. Ми максимально економили, бо не знали, як довго буде оточена Сумщина. Дякую і сьогодні волонтерам, всім, хто допомагав і підтримував.
Гуманітарна допомога
І моя найбільша радість і втіха, фото, яке я зберігаю на телефоні – це фотографії нашої онучки. Наша Катеринка – наша радість і відрада. Навіть не хочеться згадувати перші дні. Батьки у розпачі. Донька спочатку переконує, потім вимагає і плаче, потім переконує і звинувачує, що не дай Боже…то буду винна я - треба їхати за кордон.
А я не змогла, я просто вросла ногами в нашу землю, я не змогла покинуть чоловіка, батьків. Не відпустила свою маленьку онучку. Зараз я вже розумію, що можливо була і не права. Але сьогодні ми всі разом і підтримка один одного в ті дні рятували нас від тяжких думок і безнадії.
Мені здається, що не ми їм допомагали, а вони нам навіть просто своєю присутністю, розмовами довгими темними вечорами під оте страшне бухання… це діти, які бачили АТО і були під обстрілами в м Харків.
Пані Інна з онукою
В перші дні смерть побратима нашого племінника - Саші Кірсанова. За що? Я цю дитину бачила один раз - він був другом племінника і дітей, колись гостював у нас вдома. У мене склались про нього найкращі враження. І тим ця смерть була тяжчою. Щиро співчуваю і дякую мамі за виховання сина. Спогадів багато, згадувати - це як заново пережити, тяжко.
Ми згадали, як чоловік познайомився з Сашею у 2014 році поблизу Слов’янська. Скинув тоді мені це фото.
Я вважаю, що з таким народом ми можемо тільки перемагати ! Наскільки важлива була в ті дні підтримка, родичів, знайомих просто телефоном. Наші люди вразили мене - телефонували однокурсники, яких не бачили 30 років, шкільні друзі, колеги депутати. Але вбивала позиція деяких дуже рідних людей там у раші. Але ми переможемо, все буде добре! Іншого шляху не має!
Саша на фото по середині
Директор Білопільського вищого професійного училища Юрій Христій
Ці фото зроблене у кабінеті заступника міського голови 25 лютого. Тут ми, кілька депутатів, працівники міської ради, заступник Володимир Відуєв зібрались і обговорювали, як захищати місто, як возити і звідки хліб, як працюватимуть комунальні підприємства міста.
Це підвал, де сиділа родина і пережидали тривогу.
Тривога в підвалі
З перших днів війни ми привозили і роздавали гуманітарну допомогу, коли в аптеках не було ні засобів догляду, ні найнеобхідніших ліків. Також возили зерно на млини, а потім борошно на пекарні і розвозили хліб. Виготовляли з борошна макарони і теж роздавали людям.
З перших днів весни вийшли в поле і знайшли ось такий «хвостовик» ракети, яка впала на нашу озимину.
Хвостовик ракети
Ці фото - вже історія, яку ми пережили і створили.
Історія кожною родини, людини - це частина нашої спільної історії і життя.
