Розмова з директором Білопільського вищого професійно-технічного училища Юрієм Христієм відбувалася в приміщенні Білопільського ВПУ за тиждень після бомбардування міста ворожою авіацією. Керована авіабомба впала за сотню метрів від навчального корпусу, зруйнувавши повністю корпус початкових класів Білопільського ліцею №4.
Вибуховою хвилею та уламками бомби пошкоджений чотириповерховий корпус, майстерні, службові приміщення училища.
- Те, що ви бачите сьогодні, вже не так страшно, як у перші години після обстрілу. Здавалося, нас, працівників училища, вже важко чимось вразити… Знищення ворогом наших приміщень, гуртожитку, навчального корпусу в Іскрисківщині ще більше об’єднало та згуртувало колектив. Ми «переїхали» у Білопілля, облаштували тут нові класи, майстерні, організували навчання, оптимізували колектив. Успішно провели набір на 2022-2023 навчальний рік. Мали багато планів та надій.
Ніч 24 березня, м’яко кажучи, внесла корективи. Ранком у п’ятницю, 24 березня, багато наших працівників просто плакали… Дивилися на зруйновану поруч школу, намагалися зайти всередину приміщення, яке стояло фактично відкритим. Вилетіли вхідні двері, посипалися вікна.
Йти по східцях і коридорах, підлога яких всипана склом, – це важко і морально, і фізично. До кінця п’ятниці ми вже знали кількість пошкоджених вікон і дверей. Вікон – близько 300 і дверей 89. У майстернях знищено паркан, теж вибиті всі вікна. Головне, що всі люди залишилися живими.
- Коли відійшли від першого шоку, які ваші дії?
- Прибрати все пошкоджене і шукати можливість для відновлення. Добу ми прибирали, виносили сміття і водночас думали, як усе відремонтувати.
Перше - це закрили вікна і дах плівкою, вставили вхідні двері. Також доводилося відповідати на питання колег: «А що далі? Будемо працювати?». «Звичайно, будемо», - така моя відповідь і переконання.
Зараз, як бачите, триває робота. Закладаємо цеглою великі вікна на сходах, вже поставили паркан навколо майстерень, усі вікна закриті, є світло, Інтернет, триває дистанційно навчальний процес. Усі працівники - на місці і кожен знає свою роботу.
Розповідаючи про відновлення училища, директор провів мене коридорами і кабінетами. Найбільше вразила бібліотека. У це приміщення на четвертому поверсі влетів уламок бомби, розбив вікно, порушив стіну і впав якраз біля книжкової полиці.
- Ось дивіться, немов би і невеликий, але з якою силою летів і скільки шкоди накоїв...
У кабінеті директора вікна затягнуті плівкою, її ледь втримують дерев’яні рами.
- А чому в кабінеті директора немає сучасних склопакетів?- здивовано запитала я.
- Я вирішив, що у своєму кабінеті поставлю вікна останніми, спочатку - класи й інші приміщення. А тепер доведеться таки ставити, - пояснив Юрій Григорович.
Подивилися ми і кабінет, у якому фактично «відійшла» стіна. Більшість кабінетів були відкриті і без дверей, котрі знесло з петлями.
В одному - працювали будівельники, які вирівнювали відштукатурені стіни.
- Там ми ремонтуємо, а тут - будуємо, - пояснив керівник. - Тут у нас буде лабораторія кухарів, яку зруйнували в Іскрисківщині.
Після побаченого, у мене забракло слів: в одному приміщенні збирають уламки від снарядів, а в іншому – будують новий кабінет.
- А ще, - зазначив Юрій Христій, - ми плануємо продовжувати навчання і оголошуємо новий набір учнів. Якщо ворог знищить профтехосвіту, то хто буде відбудовувати нашу країну? Ми тримаємось і працюємо.
- Чи вистачає кадрів? Багато людей виїхало?
- Так, певна частина колективу, особливо ті, у кого неповнолітні діти, виїхала з міста. Я їх розумію, бо це - власна безпека, і люди несуть відповідальність за своє життя. Але приходять і нові кадри, ми беремо їх на роботу і працюємо далі.
- Що зараз із приміщеннями, хоча і зруйнованими, в Іскрисківщині?
- Там залишилися виробничі приміщення, земля. Залишилися люди, які там працюють, за що я щиро вдячний кожному. Вдячний усім, хто сьогодні нас підтримує і допомагає. Разом ми - сила. І лише об’єднавшись, переможемо і відбудуємо країну.
