Скільки прожито днів за своє життя? Мабуть що, чимало, якщо й не багато! Більшість із них канули у вічність, бо мало чим виділялись із буденщини. Але окремі… як «живі» стоять і по сьогодні: навіть із дрібницями (звичайно, не з усіма), з емоційними відчуттями, що супроводжували в той чи інший день. Та мабуть емоційна пам‘ять і є головною винуватицею, що саме цей день так запам‘ятався назавжди.
На календарі вже початок квітня. Ще трішки, і все зазеленіє та задзвенить довкіль, радуючи нас своїм теплом. В очікуванні всього цього приходять на згадку ті деньки, коли ти «купався» в теплі попередніх, та, навіть далеких уже, літніх днів минулого. Ось один із них.
Краєвиди Верхосульського краюФото: facebook.com/Євген Грищенко
Початок літа 1964 року видався напрочуд гарним - із сонячними, теплими (ще не жаркими) днями, час від часу набігаючими, такими ж теплими червневими дощиками, що оживляли своєю благодаттю природу, роблячи її чистішою та яскравішою. Сьогодні день видався теж чудовий і чудовний, як писав у своєму вірші наш земляк Олександр Олесь. Чудовний своїми літніми чарами, своєю літньою благодаттю. І як ти всидиш у такий день вдома? Звичайно, ні.
Краєвиди Верхосульського краюФото: facebook.com/Євген Грищенко
За фотоапарат і… на Низ, до Володі Щигла. Ще з учора ми домовились пройтись іншим берегом Сули у напрямку Валіївки, щоб спробувати вийти десь на лося і його сфотографувати - лише недавно вони з‘явилися у наших місцях. Через свій город, леваду - на Низ. Перешкодою стає крутизна за левадою. Перед хатою Щиглів спуститись ніяк не можна. Вище йти - далекувато. Прошкую трішки правіше. Ага, ось навпроти Спиці мабуть що буде найпростіше спуститись до проїзджої частини вулиці. Вийшло. Мимо Кудінців виходжу до оселі Володі. На зустріч, із відерцем, дядько Йосип. За водою до колодязя. Правда той колодязь… одна назва. Води завжди обмаль, а якщо й набереш, то часто й із глиною. Але йти ж потрібно.
На фото видно будинки Спиць, Кудінців, а з біленьким дахом – Щиглів. А донизу – городи. Фото: facebook.com/Євген Грищенко
- Здраствуйте, - я до нього, минаючи, - Володя вдома?
- Здраствуй, - чую у відповідь, - вдома і запитання: «Ви на Сулу зібралися?»
- На Сулу, - я, коротко.
- Ви ж там будьте обережні, - чую від нього застереження, а сам прослизаю через нехитру хвірточку до невеликого дворика (рельєф не дозволяв мати обширний двір). Володя вже чекав мене. Ще через іншу хвірточку виходимо на город. Довга стежка, спускаючись донизу, перерізає город на дві рівні частини. Білі-білі, як хто окропив їх молоком. Це зацвіла картопля! Йшов же і через свій город, але в очі мені цвіт своєї картоплі чомусь в око не кинувся. А тут… Яка чарівність тебе супроводжувала до самого берега. А берег зустрів нас своєю високою травою, теж заквітчаною – лютиками (жовтець їдкий), що кидали свій жовтий цвіт наліво, і направо, ніби говорячи – на, милуйся! А за травою берега - стіна кущів талу та черемшини. Краса, що не могла не полонити хлопців-підлітків. Супроводжувані цією природною чарівністю, вузенькою стежкою виходимо до кринички, а, повернувши вправо, з часом виходимо до берега Сули, саме в тому місці, де припнуто човна діда Федора Котенка (Володі діда).
Краєвиди Верхосульського краюФото: facebook.com/Євген Грищенко
Аж ось і тікач, який нами вдало «форсований». Прошкуємо в напрямку Валіївки. Нас супроводжують невисокі вільхи, кущі верболозу. Пройшовши якусь сотню метрів, чуємо якийсь тріск, шелестіння. Ми насторожились. Тихенько виходимо із-за куща і бачимо лосиху з двома лосенятами - невеликими, але довгоногими. Не встиг я наладнати фотоапарат, як лосиха з малятами подалась геть, огинаючи заводь Вершини. Ми бігом за нею. Думаєте, так просто наздогнати? Ось вона вийшла у вільшаник, ще й заболочений. Ми стрибали з однієї купини на іншу, хватаючись за стовбури вільх, промазуючи і мокнучи в болотині. Ще трішки, і лосиха вибралась на сухе підвищення, що у нас звалось - Острів. Оглянулась на нас і неквапом подалась далі, сховавшись у густих кущах зі своїми малятами.
Постояли ми якийсь час із Володею, обнімаючи вільхи, та й повернулись назад ні з чим. Знову через тікач, до Сули, де через якийсь час звільнились від болотини у її водах.
Згадую сьогодні слова Йосипа Тимофійовича: «Будьте ж обережні!». Хіба тоді ми думали про обережність, коли гнались за лосихою. Це зараз вже знаєш, що самка могла б захищати своїх малят - копита вона мала міцненькі! Але все закінчилось лише в‘язким болотним брудом, що обліпив нас майже чи не до поясу. Спасибі Сулі - відмила нас...
