У літа мої дитячі… Пам΄ятаєте, звідки ці слова? Вірно. Так розпочав свій вірш про Верхосулку Дмитро Білоус. Дитячі літа… У кожного покоління вони свої. Які літа були у мого покоління, я вже згадував неодноразово. Але якось стороною обходила ще одна наша цікавинка. Сінематограф, або, як вже на наш лад, кінематограф, чи просто – кіно. Скажете, що за дивина. Це зараз так. А у наш час…
Кінофільми у нас, в селі, демонстрували в сільському клубі, який уже пізніше отримав статус будинку культури. Демонстрували не щодень, а в якісь визначені дні, які саме, сьогодні вже й не скажу. Забулось. Дитячі сеанси були рідше, і відбувались вони зразу після закінчення уроків. Хоча на нас, школярів, на лінійках, і покрикували, але ми якось просочувались до зали і у вечірній час. Навіть на такий фільм, як «Тихий Дон» (білетер був мені родичем).
Сьогодні переглядаєш цей фільм і думаєш, порівнюючи із сучасними фільмами, і що ж там такого, що треба було крастись, сидіти тихенько-тихенько, як мишка, щоб дивись, не підвести дядька, що дозволив по-темному пройти в куточок залу. Електричного забезпечення у селі ще не було. Тому проектор працює від двигуна, що торохтить, ще й гучненько, під кінобудкою. Двигун. Скільки задоволення він приносив нам, але часом і тривожив наші нерви. Гарно, що вони були молоді та міцні. Дивишся фільм. І ось, на самому захоплюючому місці, враз екран меркне. Враз у залі підіймається шумок.
- «Сапожник», - чути звідусіль крик. – Заснув, чи що, - вторять інші голоси. – На мило його, - кричать треті.
У віконце протискається голова кіномеханіка.
– Та не кричіть, - говорить він. - Мотор заглох, буду лаштувати, - закінчує він.
Голова зникає, а ми, всі гуртом, із зали, до кінобудки. Дир.. Дир… І чим довше його намагаються запустити до роботи, тим тривоги у нас, глядачів, все більше і більше. А що як не заведеться? Адже і такі випадки бували. Наше нетерпіння закінчується переможним криком: двигун знову затарахкотів. Бігом до зали.
Ось і 9 клас позаду. Дні проходили у якихось літніх турботах, «хлопець-то уже здоровий» , а ввечері до клубу. Сьогодні демонструють «Артист із Коханівки». Афіша, на якій проглядаються деякі кадри з фільму, запрошує на кінокомедію, манить своєю невизначеністю, трішки таємністю. Віддаєш свої 20 копійок і ти займаєш місце в залі. Кіножурнал (це обов΄язковий атрибут кожного фільму). Чуються ще розмови, якісь вигуки, смішки і т. п. Опісля, вже сам фільм.
В залі все стихає. Але не надовго. Сміху вистачало на весь сеанс. Сільське життя, таке нам всім знайоме. А ось цирк… Хоч у кіно ми його побачимо. Обділені ми, сільські жителі, спогляданням цього дійства. Задоволені всі. Враження самі позитивні. І лірика, і сміх. Із піднесеним від переглянутого фільму настроєм тихенько розходимось по своїх домівках: старші вже парами, хтось групками. Поглянув, з моєї вулиці нікого не видно. То й ладно. Іду сам.
Чудова червнева ніч. В селі тихо, бо вже за північ. І лише десь далеченько, мабуть на куточку Вигона, розходився своїм гавканням собака. Але ось і він змовк. Небо чисте, зірок зовсім мало, бо виглянув місяць. То тут, то там, чути звуки, що створюють комахи - цикади. Вони приємні для слуху. Зачаровують тебе. Хочеться зупинитись. Послухати ніч, теплу, спокійну. Присів на сусідській лавочці. Замилувався красою нашої ночі. Сидів, слухав…Тихо-тихо, ніде не шелесне. Спати зовсім не хотілось. Та й чи пересиджу я лавочку Бибаїв? Із часом треба все ж таки йти далі, як не мило твоєму дитячому серцю.
За Бибаями, справа, будинків, аж до Реви, немає. Забудовано ці пустоти пізніше, у 80-х р. р. Але хоча будівель і немає, городи засаджені. Поряд із Ревами, приріз Тихона Петровича. Серед городу, у місячному сяйві, стоїть «лякачка», «пугало городнє», кидаючи невелику тінь вправо. У напівтемряві, ніби живий чоловік. Ще й руку підняв, ніби замахується на тебе. Ще б чого! Стою, дивлюсь. І тут, у мене сяйнула думка: парубки завжди якось «чудили» - то воза на солом'яний дах затягнуть, то ще якусь «каверзу утнуть»; ось і в кіно воза зі сплячим хлопцем, що прибув на село будівельником, вивезли на середину річечки, на сміх дівчатам, що раненько пливли човном на ферму. А я що, гірший? Щось не втну по-своєму?
Забираюсь через бруствер на город, забираю «лякачку» і прямую з нею далі. Доходжу додому. Присів, уже на свою, лавочку. Переді мною подвір΄я Дацьків, сусідів, баби Пріськи і тітки Польки. У вікнах темно. Сплять і не відають, що вертиться у голові сусідського хлопця. Залізти без драбини на дах, не можна. Тому прямую у двір. Під хатою величезні кущі бузку, що вже почав відцвітати. Але напроти вікна, що приладнане зліва від дверей, вільно: сусіди з нього оглядають свій двір. Ну, побачите ви у мене завтра… Ставлю перед цим вікном опудало, а двері чимось зав'язую: попробують вранці відкрити двері – не виходить. Куди, за логікою речей, підуть? Ото ж бо, до вікна!..
Тихенько виходжу із двору, прикриваю нехитру хвірточку і, додому. Вже час відпочивати. По драбині забираюсь на чердак хліва. Рая вже спить давно. Роздягаюсь, лягаю на сіні і, під глибоке дихання нашої корівки, засинаю, з глибоким почуттям задоволення: і я ж вмію «почудити»!..
Відспівали вже півні. Спочатку старий, хриплим, ніби прокуреним, голосом. Затим і молоді півні подали свої «писклявіші» голоси. Але все ще спить. Перевертаюсь на другий біг. Знову задрімав. Коли чую, що хтось смикає за ногу. Думаю, сестричка хоче мене підняти на ноги. Відбрикуюсь. Спати то ще хочеться. Коли чую голос тата: «Вставай. Та сходи прибери на місце свою нічну чудасію». Я зразу, говорячи сьогоднішнім сленгом, і не врубився.
– Яку чудасію? – відриваючи голову від подушки, запитую я.
– А твою нічну, - чую у відповідь.
Тут мені все згадалось. Швиденько одягаюсь із думкою: та мене ж ніхто не бачив, ну як вони дізнались, що то справа моїх рук. Що, хлопців у селі мало? Спитати не насміливсь. За «лякачку» і на город. «Стій на своєму місці, і не смій більше «шастать» по чужих дворах», - пригрозив я кулаком, ніби справді вона сама бігала, доки люди спали по своїх хатинках.
Фото: facebook.com/Євген Грищенко
Старі, вже пожовклі фото. Лише на них можна побачити хати своїх сусідів – Дацьків і Шорників. Хати старенькі, ще під соломою. На фото Грищенко Петро Васильович із сусідкою Охріменко Поліною. За кермом Крохмаль Андрій Іванович.
