Вже такий далекий 1964 рік. Шкільні зимові канікули. Молода вчителька, яка лише другий рік працювала у нашій школі після закінчення педагогічного вузу десь на Донбасі, вирішила з нами, частиною учнів 8 класу, відвідати столицю нашої республіки - місто Київ. Це Лідія Григорівна Буштець. Вчитель фізики і математики, та ще й наш класний керівник. Із настирливим і «пробивним» характером.
Про це ми дізналися там, у столиці. Ви думаєте просто було поселити групу з 12 чоловік на більше ніж тиждень? Віднайшла школу-інтернат, яка прийняла нас до себе, забезпечивши зручними теплими ліжками. А у період новорічних свят легко було «пробитися» на новорічні дійства у палаці спорту чи цирку? Придбати квитки на всю групу до театру опери та балету? Ще й забезпечити мій виступ на республіканському радіо в одній із дитячих радіопрограм.
Згадую, молода, симпатична журналістка завела мене до невеликого приміщення, по центру якого стояв невеликий столик із парою стільчиків. Але не це мене вразило, а стіни кімнати, які були оббиті товстим шаром тканини, приємного кольору, такого собі - оксамитового. Всілися ми до столика і почалась розмова. За плином часу вже й не згадаю, яка тема нашої з нею розмови. Мабуть же щось із шкільного життя. Запитання - мої відповіді. Якісь уточнення. Розмова спокійна, в привітних тонах. Як зараз памʼятаю, як ми й розміщувались за столиком: сиділи поряд, перед мікрофоном. І відтінок голосу, своєрідного, бо ж тканинні стінки робили свою справу, але свій голос я впізнавав.
Чому так говорю? А ось чому. Коли придбав значно пізніше магнітофон «Маяк» і робив на ньому записи, то опісля, прослуховуючи ті записи, свого голосу не впізнавав. А там було інше!
Заговорився. Хотів поділитись враженнями від відвідин Київського театру опери та балету, а заговорив про радіо. Вибачте, просто хотілось підтвердити, як Лідія Григорівна уміло забезпечила наше знайомство зі столицею. Усі вісім днів перебування були надзвичайно насиченими і пізнавальними.
В один із днів побували в театрі, де були глядачами нового і надзвичайно цікавого для нас дійства - балету «Спящая красавица». Більше двох годин я сидів із розкритим ротом, слідкуючи за порханням балерин по сцені, вслухаючись у чудові мелодії, що линули ніби-то звідусіль.
Чарівна музика, чарівні танці, що виконували такі ж чарівні балерини, закохали мене на все життя у це сценічне дійство - балет. Буваючи у великих містах, скажімо в Одесі, чи в тому ж таки Києві, вже не пропускав нагоди відвідати знову балетні постановки. Хоча любив побувати і в інших театрах, перш за все - оперети. А ось опери… Тоді ж проглянули оперу «Евгений Онегин», мабуть наступного дня. Сподобалось, але враження було не таким, як від балету. Тому пізніше намагався попасти саме на балет. Але це не так часто вже й траплялось. Тому, ще з супутникового телебачення, з каналів “Mezzo” і “Mezzo Live”, де постійно транслювались балетні спектаклі провідних театрів опери та балету світу (до речі, у надзвичайно хорошій якості - Hd), багато постановок зберіг на своєму компʼютері. Тому є що вкотре переглянути, насолоджуючись шедеврами балетного мистецтва. Часто заглядаю і в ютуб. Там теж є багато цікавих речей, але часто гіршої якості, що знижує ефект від баченого.
Ось так людина може залишити по собі добру памʼять на все життя. Я маю на увазі Лідію Григорівну.
