Наші колеги-журналісти з Чехії відвідали Херсон, Суми та Харків — регіони, що живуть під постійною загрозою обстрілів і дронових атак, але тримаються, попри все! У своєму репортажі Томаш Бролік та Ондржей Кундра фіксували не лише хроніку війни, а й те, як у містах за кілька десятків кілометрів від російського кордону люди продовжують народжувати дітей, ходити на роботу, відкривати школи під землею й вірити в майбутнє.
До вашої уваги — передрук матеріалу з журналу «RESPEKT».
Сина можуть убити, але він тут удома. Історії людей, які вирішили виховувати своїх дітей у полі зору війни. Репортаж із міст, звідки життя відмовляється йти
Херсон — місто, що гуде й здригається. Через сотні снарядів і дронів, які щодня з російського боку — через річку — падають на місцеві будинки та вулиці. Щодня тут убивають одну людину й семеро зазнають поранень, і це не подряпини — уламки відривають руки й розривають нутрощі. Дорога, що з’єднує Херсон із зовнішнім світом, на останніх сімнадцяти кілометрах накрита сітками проти дронів, адже спроба виїхати звідси така ж небезпечна, як і залишатися. Так виглядає місце, де своє щасливе дитинство проживає чотирирічний Добромір Мовчан.
Очима малого хлопчика, який морозний січень проводить, закутаний у комбінезон, на прогулянках зі своєю мамою Альоною, описана вище картина, певно, не така вже й чорна. До дитсадка він, щоправда, ніколи не ходив — садочки в місті через обстріли, за кількома винятками, не працюють. Але інколи він зустрічає на майданчику чи в парку інших дітей, і якщо пощастить — якщо вони сядуть разом і їх не перерве якийсь близький вибух — вони добре пограються.
Мамина робота — керівниці літературного та драматургічного центру — теж приносить цікаві зустрічі, а херсонський підземний театр має безліч закутків для дослідження. «Ми думаємо, що попри все це він психологічно почувається добре», — каже Альона. На останнє Різдво він попросив «рушницю, щоб збивати дрони», але Альона з чоловіком Віктором сприймають це як природну частину його уважного погляду на світ довкола. А світ зараз такий, що рушниця проти дронів — насправді доволі розумне бажання.
Єдине, що могло б змусити родину Мовчанів покинути свій херсонський дім, — це якби на Добромирові почали відчутно позначатися всюдисущі вибухи, нервозність, страх, тривоги й смерть. Але, як вважають батьки, цього поки що немає. «Це наша земля. Не може просто так хтось прийти й сказати, щоб ми забиралися, бо це тепер його. Це наш дім, і ми звідси не підемо», — говорить нам Альона під чергову серію вибухів, пояснюючи, чому залишається в обстрілюваному місті.
Свій мотив мають і батьки ще шести тисяч дітей, які сьогодні живуть у Херсоні. І десятки тисяч малюків по всій південній та східній Україні, чиї родини вирішили залишитися навіть ціною того, що їхні діти зростатимуть у полі зору фронту.
Може, другий берег буде нашим
Добромір народився в одному з херсонських пологових будинків у січні 2022 року — за місяць до того, як Росія вторглася на територію України. Херсон окупували практично одразу після вторгнення, родина Мовчанів устигла виїхати звідти буквально напередодні окупації, але щойно місто було звільнене в листопаді 2022, вони одразу повернулися. «Це наш спосіб боротьби. Росіяни наразі не спроможні взяти місто, тому намагаються здобути його інакше — обстрілами вигнати звідси мешканців. А ми їм це унеможливлюємо», — каже Альона.
Коли є бодай найменша можливість, Альона бере свого сина-одинака з собою на робочі зустрічі до підземного театру, який хоч і проводить культурні заходи рідше, ніж до війни, та все ж проводить. «Будь-яка соціалізація — це добре», — каже мати Доброміра. Дорога на роботу автомобілем — рулетка: їхню машину будь-якої миті може вразити дрон. Якби так сталося, цілком можливо, на місце трагедії виїхав би саме Віктор, який працює пожежником і рятувальником. Торік снаряд влучив у будинок, де мешкає родина, — дев’ятиповерхівку. Їхній відносно безпечний другий поверх обстріл пережив без руйнувань, натомість удар знищив квартири двома поверхами вище. Та навіть це не похитнуло їхнього рішення жити настільки звичайним життям, наскільки це можливо.
«Нещодавно ми купили синові барабанчик — він страшенно гуркотить, і це його тішить. Коли є можливість, я ходжу з ним у парк: він не може весь час сидіти замкнений удома», — розповідає Альона. Щоправда, треба дуже уважно дивитися під ноги. На вулицях і газонах інколи трапляються розкидані маленькі непомітні міни та нерозірвані боєприпаси. Хто візьме їх до рук — може цих рук позбутися. Дитсадок батьки намагаються замінити набором навчальних карток із різними завданнями, а вдома також навчають Доброміра англійської.
Назовні Альона не показує перед сином нервозності й на регулярні вибухи за вікном — як і ніхто з місцевих — помітно не реагує. Іноді вона ходить із ним у кав’ярні або ресторани, які росіяни ще не знищили. Там Добромір може побачити «нормальне життя» — більше людей разом, які розмовляють, сміються або сперечаються. Якщо пощастить, Добромір зустріне там і ровесника. «Якщо ми будемо спокійні, то й наш син буде спокійний», — каже Альона.
Звісно, сумніви в неї є. Немовлям Добромір засинав під вибухи й сирени в повному спокої. І вона досі не певна, чи розуміє він, що насправді означають усі ці звуки. Іноді його ніщо не лякає, а іноді на вулиці він починає страшенно боятися. Поки що він не проводить надворі часу сам — навіть у дворі багатоповерхівки, але згодом, можливо, на нього можна буде покластися: що він розпізнає небезпеку й зможе відірватися від гри, коли вибухи почнуть наближатися або коли над головою почне кружляти дрон.
Але це питання майбутнього, а його Мовчани особливо не планують. До школи Добромір має піти за два роки — це буде ще одна важлива межа, коли доведеться вирішувати, що робити далі. «Можливо, до того часу другий берег Дніпра, який зараз окупований росіянами, знову буде під нашим контролем, і тут можна буде безпечно ходити до школи», — каже Альона. Утім, перебіг війни цього не підтверджує. Тож що вони робитимуть, якщо цього не станеться? Перейдуть на онлайн-навчання? «Можливо. Або возитимемо Доброміра до школи в сусідній Миколаїв — це година дороги звідси. Побачимо».
Виспатися в спокої
Коли ми відвідали Херсон торік у квітні, дрони вже тоді літали над містом і вбивали. Однак дороги в місті та на виїзді з нього ще не були накриті сітками. Відтоді багато що змінилося: російських дронів стало більше, вони технічно досконаліші й летять далі. Вижити під ними — ще більша рулетка, а сітки покликані хоча б трохи допомогти місцевим. У самому місті захищені лише окремі дороги — на масштабне обладнання сітками бракує і грошей, і людей, які могли б їх натягнути.
Тож «тунелями» із сіток накриті лише основні транспортні артерії або особливо небезпечні ділянки — біля річки й, отже, поруч із російськими позиціями на іншому березі Дніпра, куди українці відтиснули ворога в перший рік війни. Бериcлавський проспект відповідає обом умовам. Ми намагаємося проїхати його якнайшвидше, минаємо два обгорілі остови машин (один із них комунальні служби практично використовують як основу для кріплення захисних сіток) і після повороту зупиняємося біля Обласної дитячої лікарні. Це найбільший дитячий шпиталь у місті, один із двох, що досі працюють, і саме це місце значною мірою забезпечує те, що нове життя в Херсоні може тривати. А одна його кімната — особливо.
В Україні кажуть: якщо з якогось міста зникає відділення служби доставки «Нова пошта», яка намагається доправляти людям необхідні речі — зокрема одяг і їжу — до останнього можливого моменту, то війнa остаточно «проковтнула» це місто. Навпаки можна сказати, що якщо є знак того, що місто ще далеко не здалося й не відмовилося від майбутнього, то це наявність відділення інтенсивної терапії для новонароджених і немовлят. У Херсонській обласній лікарні воно розташоване на другому поверсі. У ліжечках із моніторами життєвих показників тут лежать п’ятеро крихітних пацієнтів: один із зараженням крові, двоє — недоношені, а одне ліжечко готують для немовляти, яке може народитися щомиті й важитиме лише пів кілограма.
Від обстрілів палату частково захищає те, що персонал переніс її в кімнати з боку, протилежного річці. Та навіть так вікна на дві третини закриті дерев’яними щитами. Росіяни кілька разів бомбили лікарню, але досі жодного разу не змогли завдати їй таких ушкоджень, які б вивели її з ладу. До війни в Херсоні жили триста тисяч людей, і щороку тут народжувалося три тисячі немовлят. Сьогодні у шістдесятитисячному воєнному місті щороку народжується трохи більше двохсот дітей. Торік через цю кімнату особливої опіки пройшло сорок немовлят, а за перші два тижні цього року — вже восьмеро. «Стрес матерів. Повітря, наповнене продуктами вибухів. Усе це означає більше дітей із ускладненнями», — припускають чергові медсестри, пояснюючи, що стоїть за таким напруженим режимом роботи.
Лікарня частково спорожніла: тут працює п’ятсот людей — чверть довоєнного штату. Просто зараз, у середині січня, у стаціонарі перебуває дев’яносто дітей. На ніч усіх маленьких пацієнтів переводять під землю. За кілька метрів під поверхнею — світ без вікон, де немає загрози прямого влучання снарядів та уламків і не долинають удари ззовні. «Головна причина, чому ми щоночі спускаємо лікарню вниз, — щоб діти могли спокійно виспатися, щоб обстріли їх постійно не будили. Добрий сон — основа їхнього одужання», — каже нам заступник директора лікарні Станіслав Василійович Бумбу.
Підземна лікарня повністю обладнана: є ліжка, апаратура, тепло й світло; у разі потреби діти могли б перебувати тут тижнями. Ті, хто не хоче весь час лежати, можуть розважитися, стрибаючи в «класики», намальовані на бетонній підлозі. Або взяти м’які іграшки зі шафки — тут є два тигри й дві собаки, мама-тюлень із дитинчам і ведмідь. На стіні поряд прикріплений український прапор, довкола якого — різні написи про те, що відчувають, переживають або чого прагнуть батьки та їхні діти: Переможемо, Херсон — місто-герой, Допомагаймо одне одному, Херсон — це Україна, Ми незламні, Дякуємо.
Просто коріння
Рішучість залишатися з дітьми біля фронту, яку демонструють театральна діячка Альона, підприємниця-бджолярка Марина чи мати, яка в обласній дитячій лікарні, просунувши руки крізь отвори інкубатора, гладить свою крихітну доньку, не знаходить серед мешканців Херсона загального розуміння. Наш провідник містом Денис вважає це надто великим ризиком, а голова Херсонської військової адміністрації Олександр Прокудін говорить нам, що «у більшості випадків люди відмовляються евакуюватися зі страху перед невідомим».
«Вони бояться почати життя на новому місці, не хочуть залишати свій дім, роботу та звичне оточення — попри постійну небезпеку. Росіянам байдуже, кого вбивати. Вони навмисно полюють і на дітей: лише торік у Херсонській області загинули шестеро дітей, а шістдесят двоє були поранені», — каже Прокудін.
Саме тому він і не виховував би тут своїх дітей: «Скажу відверто: як батько я б ніколи не дозволив, щоб мої діти жили під постійними обстрілами», — говорить Прокудін.
Наталія Новак, натомість, із розумінням ставиться до батьків із дітьми, які живуть у найнебезпечніших частинах країни
Вона сама мешкає у схожому місці — хоча й на протилежному кінці України: на півночі, у місті Суми. Це чвертьмільйонне місто не страждає так, як Херсон: воно поза досяжністю артилерійських снарядів, адже від російського кордону його відділяє тридцять кілометрів. Але це «полегшення», навіть без гуркоту артилерії, означає щоденні дронові атаки та майже щоденні удари керованими авіабомбами.
Із внутрішніх районів сюди ведуть дві дороги, й тут інколи на водіїв також нападають дрони-камікадзе. Соснові ліси поступово змінюються нафтовими родовищами, а за п’ятнадцять кілометрів до Сум з українського боку військові щойно будують нові укріплення — на випадок, якщо росіяни з часом просунуться глибше в українську територію. Влітку 2024 року неподалік звідси українська армія розпочала рейд на територію Росії, утримувалася там кілька місяців, доки її не витіснили.
Наталія мала всі підстави виїхати. Її партнер Дмитро — відомий сумський вуличний артист — добровільно пішов на фронт на початку війни й два роки тому загинув у боях. Тоді Наталія була на третьому місяці вагітності Марією, яка тепер задумливо дивиться на нас із дивану. Старша сестра Марії, дев’ятирічна Софія, перебуває в бабусі й навчається онлайн. Торік Софія втратила одну з подруг, яка жила в будинку навпроти: їхня квартира зазнала прямого удару дрона. Мати загинула, а тяжко покалічена подруга після кількамісячної реабілітації переїхала до родичів у місто Дніпро — за триста п’ятдесят кілометрів звідси.
Наталію, яка після смерті Дмитра «не бачила сенсу ні в чому» й провалилася в депресію, тримають на плаву доньки, робота в місцевій екологічній інспекції та терапевтичні сеанси двічі на тиждень.
«Усе інше для мене було б важчим, ніж залишитися тут. Я маю тут коріння — і я кажу це буквально: я не змогла б жити ніде, крім цього шматка землі», — каже нам Наталія у своїй квартирі, гортаючи фотографії загиблого чоловіка. «Дмитро загинув, коли захищав цю землю. Інші продовжують. Але якщо ми всі інші підемо — кого й навіщо тоді захищатимуть наші оборонці?»
Коли Наталія на роботі, про маленьку Марію завжди дбає одна з бабусь. Дитсадки та різні приватні дитячі групи в Сумах більш-менш працюють, і за певного щастя та зусиль згодом для Марії знайдеться місце в одному з підземних садочків. На Софію вже можна покладатися: у гарні дні вона може гратися з друзями у дворі багатоповерхівки — і знає, що щойно лунає сирена, треба бігти в укриття на спільний коридор будинку. Це найнадійніше місце, адже їхні панельні будинки не мають справжніх сховищ. «Але подруг у неї дедалі менше — дітей у місті стає все менше й менше», — зітхає Наталія. «Я не можу дочекатися, я так цього прагну, коли до Сум повернеться звичайне життя».
Діти поїхали — навіть ті, що ще мали народитися
Із Сум діти зникають, але люди — ні. На відміну від Херсона, тут місцеві все ж почуваються дещо безпечніше. Тих, хто виїхав, замінили мешканці навколишніх містечок і сіл ближче до російського кордону, де через війну життя вже стало неможливим. Але серед цих новоприбулих більше людей старшого віку. На захід країни або відразу за кордон виїжджають люди працездатного віку — передусім жінки; дітей вони забирають із собою, а нових народжують уже в більшій певності й безпеці.
На Троїцькій це добре видно. Троїцька — вулиця, де розташований головний сумський пологовий будинок, який досі працює. Більшість людей у Сумах народилися саме тут — у будівлі, що наступного року святкуватиме сторіччя. До війни тут щороку з’являлося на світ близько двох тисяч дітей, торік — удвічі менше. Цьогоріч старт також обнадійливий: перша дівчинка народилася через вісім хвилин після новорічної півночі. Та демографія й міграція — невблаганні. Кількість народжених дітей і цього року, ймовірно, перевищить тисячу, але здебільшого через те, що до Сум приїздять народжувати жінки з небезпечніших районів області — там або пологовий будинок закрився, або ж вони хочуть народжувати в більшому спокої.
У Сумах нічого не залишили на волю випадку. Після першого шоку від вторгнення — коли через цю область російські війська йшли на Київ, кілька тижнів окуповували кілька міст, самі Суми росіяни оточили, але у квітні 2022 року відступили за кордон — керівництво лікарні почало діяти. За пів року пологовий будинок повністю перенесли під землю — туди, де раніше були лише невикористані підвали. На поверхні тепер лише працюють із документами й паперами. За три з половиною роки під землею вже зник будь-який натяк на імпровізацію чи недоробленість — це відлагоджений воєнний режим роботи.
Це може бути необхідним, адже аналітики часто згадують Суми як місце, де росіяни в майбутньому можуть спробувати несподіваний прорив. Однак наразі місто виглядає інакше — лише прощається з нами глухим вибухом керованої авіабомби, яка знищила невелику заправку на околиці та легко поранила водія вантажівки, припаркованої неподалік.
За двісті кілометрів звідси, у Харкові, тиждень тому маленький Артьом народився над землею, і його мама Наталія переконана, що він стане юристом — як вона сама. Діма кілька днів тому також народився над землею, і його батьки Богдан та Євгенія не приховують амбіцій: мовляв, їхній син прямує до президентського кабінету. Хоч би де вони опинилися, обидва хлопчики свою життєву дорогу однозначно почнуть із рідного Харкова. «Харків у нас у серці — найкраще місто», — каже Богдан, а Наталія киває.
І це найбільше місто східної України теж недалеко від російського кордону — лише тридцять кілометрів. В одному з чотирьох харківських пологових, які працюють, також обладнали підземний пологовий зал, однак поки що намагаються приймати пологи нагорі. Харків, на відміну від Сум, на початку війни пережив двомісячні потужні артилерійські обстріли. Коли українська армія відтиснула росіян від околиць міста, люди почали почуватися безпечніше й не хочуть аж так відмовлятися від довоєнного способу життя, частиною якого є й народження дітей при денному світлі.
Та немовлят тут усе ж народжується менше, розповідає нам Оксана Ліпко, керівниця Обласного пологового будинку. Щомісяця тут з’являється на світ сорок дітей, і то сюди ще приїздять матері здалеку. До війни було сто — і переважна більшість із них були харків’янками.
Коли в березні та квітні 2022 року росіяни ще стояли зовсім поруч із Харковом, персонал пологового будинку замкнувся всередині на два місяці — лікарі й медсестри через постійну загрозу взагалі не ходили додому. Вони спали на роботі, їжу привозили волонтери, а виходили за межі лікарні лише в каретах швидкої — у виснажливі й небезпечні рейси за породілями в критичному стані. «Але за всю війну нас поки що нічого не зачепило, слава Богу», — каже Оксана Ліпко. Досі тут обмежилися тим, що замінили скляні віконні шибки в пологовій залі на пластикові, які при розбитті не утворюють небезпечного дощу уламків, а також підтримують підземні приміщення з триденним запасом ліків, їжі та питної води.
Подібне щастя мали й у Регіональній дитячій лікарні на околиці міста. Тут спеціалізуються на дітях із проблемами здоров’я та є опорним пунктом для міст, де війна вже не дозволяє функціонування таких установ. «У нас є діти з Вовчанська, який росіяни знищили, з недалекого Куп’янська й навіть із Донбасу», — розповідає лікарка Ангеліна Совальйова. Поки це буде можливо — а вона сподівається, що можливо буде й надалі, — вони допомагатимуть кожному з ширшого регіону, хто цього потребуватиме.
Про те, що тут діти — на першому місці, свідчить і всюдисущий чорничний колір. Чорничного кольору календар у кабінеті лікарки Совальйової, портрети дітей у коридорах, батареї та навіть несучі колони. «Це колір життя — подібний до світла в інкубаторах, у яких ми виходжуємо дітей», — каже Ангеліна Совальйова.
Важливо — вірити
Харків, друге за величиною місто України, і надалі залишається привабливою ціллю для російського війська. Тож до дронів і авіабомб додається регулярна загроза ударів балістичними ракетами, від яких практично немає ні втечі, ні надійного укриття. Незадовго до нашого візиту росіяни такими ракетами зруйнували великий житловий будинок у центрі міста й убили двох людей.
Катерина та Юра Мучаліни, попри все, осіли саме в цьому місті — після кількох переїздів, спричинених тим, що у 2014 році перша російська агресія вигнала їх із рідного Донецька. Сьогодні молода родина — з десятирічною донькою, восьмирічним сином і дев’ятимісячним сином Олександром — живе тут своє нове життя. Обоє подружжя працюють в одній місцевій мережі магазинів одягу й налаштовані оптимістично.
«Так, це правда — ми тут, поблизу Харкова, вже під час війни власноруч почали будувати будинок. Сусіди крутять пальцем біля скроні», — сміється Юра, з яким, його дружиною та наймолодшим сином ми зустрічаємося в центрі міста. Жодних нових переїздів вони точно не планують.
Усі встають о пів на восьму, о дев’ятій батьки вирушають на роботу (маленький Олександр зазвичай їде з Катериною), а старші діти сідають за онлайн-навчання. «Зачекайте, подивімося, чи вони там не байдикують», — жартує Катерина, вмикаючи на телефоні застосунок із камерою. Але ні — вже полудень, і обидві дитини чемно обідають у кухні приготовленим курячим бульйоном із яйцем. Камерами Мучаліни обладнали весь будинок — не через страх перед злодіями, а щоб у будь-яку мить знати, чи діти в безпеці під час чергової повітряної тривоги, які тут можуть лунати до шести разів на день.
Близько четвертої подружжя повертається додому, далі — гуртки (хлопець грає у футбол, дівчинка займається танцями), потім домашні завдання й сон. Перед сном — родинна традиція: кожна дитина має двадцять хвилин із одним із батьків, під час яких вони говорять про п’ять добрих речей, що сталися цього дня.
Син ніколи не бачив і не відвідував звичайну школу, донька пам’ятає її лише смутно. Та нині це частково змінюється: донька отримала можливість двічі на тиждень ходити до підземної школи — це звичайна школа, але в безпеці укриття, тож це відносно добре рішення.
Із бабусями й дідусями діти можуть бачитися наживо лише з боку Юри. Вони мешкають у південноукраїнському Запоріжжі, тож мають змогу навідуватися одне до одного. Натомість батьки Катерини не встигли вчасно виїхати з території, яку нині окупували росіяни, і маленького Олександра ніколи не бачили наживо. Там, де вони живуть, поганий зв’язок, тож спілкуються лише через поодинокі смс-повідомлення. До більших окупованих міст можна надіслати фото через WhatsApp, тому кілька разів бабуся з дідусем їздили до Луганська — і так хоча б приблизно знають обличчя своїх онуків.
«Ми, звісно, не божевільні. Якби ситуація погіршилася, якби стало справді нестерпно й нам довелося днями сидіти в підвалі під власним будинком, ми б поїхали», — каже Юра.
«Але поки що цього немає. Ми живемо щасливим життям», — додає Катерина й мимохіть гладить руку свого маленького сина. — «Немає сенсу мучити себе страхом перед тим жахливим, що, можливо, станеться. Важливо вірити, що все закінчиться добре».
Томаш Бролік, Ондржей Кундра
Херсон, Суми, Харків
