Продовження розповіді про село Вири від краєзнавця Михайла Плута (початок у матеріалі від 6 січня 2021 року).
Сталінська влада повернулася в село. Запрацювали адміністративні та каральні органи. Відновилися заняття в школі. Всього був 421 учень у 16 класах. Заняття проводили 22 учителі.
З місць бойових дій у шпиталь привозили тяжко поранених воїнів. У гарячці та маренні вони ще вели бій, ходили в атаки. Від нестерпного болю молоді солдати кликали матерів. Потім знесилено затихали й їхні душі, покидаючи молоді тіла. Моторошно, тужливо летіла над селом похоронна мелодія духового оркестру.
З різних родів військ, різних національностей на вічний спочинок лягали солдати у відвойовану у ворога рідну землю Батьківщини. Хрестилися молодиці, просячи у Всевишнього Царства Небесного для покійних. Молилися за спасіння своїх синів, які були на війні.
Вирівчани чим могли допомагали тим, хто видужував. Учителі з учнями проводили у шпиталі самодіяльні концерти, повертаючи від суворої дійсності до життя.
Сталінські непосильні податки «завітали» до кожного дому. Платили за кожне деревце яблуні, груші, вишні, сливи, за частину вуличної дороги навпроти двору. Описували кількість курей, гусей, овець, кіз, свиней, корів. Згідно з описом доводили план здачі м’яса, яєць, шкур, молока. Великим щастям для сім’ї було таємно годувати порося. А потім, надівши на голову торбину з попелом, задушити, щоб не кричало. Інакше наслідки були жахливими й оберталися в’язницею.
Виснажлива, напівголодна дармова праця на полях – за символічний вихододень, який майже нічого не давав. Примусово обробляли ланки картоплі, кормових та цукрових буряків, конопель. Зернові косили серпами та косами. На збирання колосків виходили майже всі селяни. За приховування в кишенях декількох колосків саджали до в’язниці.
Виживали за рахунок присадибної землі. Сіяли зернові, коноплі, які потім вимолочували, на терницях тікали, пряли для полотна ночами при освітленні каганців, що ставили на припічках печей. На саморобних верстатах ткали полотно, з якого шили спідню білизну, покривала, скатертини, рядна, рушники, адже все було дефіцитом.
У центрі села стояв дім для дітей-сиріт. У своїх справах велика кількість людей проходила мимо. Повними надії поглядами проводжали їх сироти: а раптом приїхали тато з мамою й заберуть їх звідси. Кожне дитя чекало, надіялося. Мріяло розповісти батькам про недитячі пригоди у полум’ї війни, про всі оті біди, яких уже зазнали малюки. Подумки пригортаючись до материнських грудей, раділи. Але надії були марними: вже ніколи батьки не повернуться за дітками…
Згадуючи недавні окупаційні події, вирівчани проклинали місцевих поліцаїв, які за відмову їхати у фашистське рабство закатували підлітків: Гришку Комісара, Степана Мишуру, Андрія Слабка, Левка Комісара.
За те, що дав на забій корову червоноармійцям, які виходили з оточення, завгоспа колгоспу «Політвідділ» Івана Терещенка в присутності односельців прив’язали до кам’яних воріт колишньої поміщицької садиби й розстріляли. Помираючи, прощальним правдивим поглядом спокійно дивився Іван на односельців. Виконуючи вирок, поліцаї С.Я. Сіряченко, Б.Карпищенко, І.А. Лук’яненко тремтячими руками стріляли в Івана, який стікав кров’ю. Не витримавши, фашистський офіцер добив із пістолета. Озвірілий поліцай С.Я.Сіряченко їздив в Улянівку вішати нещасні жертви фашистського режиму...
Недавні хлібороби, вирівські чоловіки та парубки, терміново оволодівши військовими професіями, стали піхотинцями, артилеристами, танкістами, льотчиками. Були учасниками бойових дій на всіх фронтах. На колонах переможеного Рейхстагу залишали свої автографи. За ратні подвиги велика кількість воїнів стала орденоносцями.
Лише орденом Слави нагороджено двадцятеро. З них повний кавалер ордена Слави – Григорій Гаврилович Кулак. Жорстоким був бій за Братлово. Самохідна артилерійська установка ІСУ-15, у розрахунку якої був Григорій Кулак, знищила скупчення автомашин і близько роти піхоти. Їм назустріч рухалися три ворожі штурмові гармати. Зав’язався зустрічний нерівний бій. Артилеристи ІСУ-15 знищили дві ворожі установки. Третю змусили тікати з поля бою. Потім знищили мінометну обслугу, кілька автомобілів, до сорока осіб мотопіхоти. За виявлену мужність і героїзм Григорій Кулак отримав орден Слави III ступеня.
В одному з поєдинків із фашистами самохідна установка була підбита. Григорій Кулак, вірний солдатському обов’язку, виніс із поля бою тяжко пораненого командира, за що отримав орден Червоної Зірки.
У бою за місто Борисово протягом дня знищили два деревно-земляні укріплення, чотири кулеметні гнізда, дві протитанкові гармати і до двадцяти піхотинців та офіцерів. Сержант Григорій Кулак отримав орден Слави II ступеня.
16 жовтня 1944 року старший сержант гвардії Кулак виконував у бою обов’язки командира гармати СУ-152 350 гвардійського Оршанського важкого самохідного артилерійського полку. Його обслуга знищила 8 бліндажів, мінометну батарею, протитанкову гармату, до 40 осіб ворожої піхоти. За це отримав орден Слави I ступеня.
Дмитро Павлович Бойко.
12-13 березня 1945 року фашисти атакували бійців у районі Юльня танками, бронетранспортерами і піхотою. Бойко мужньо і відважно відбив атаку противника і наступні чотири атаки, знищивши чимало фашистів. За це отримав орден Слави III ступеня.
За мужність і відвагу сержант Дмитро Павлович Бойко мав ще декілька нагород. Тричі був поранений: 20 серпня, 4 жовтня та 20 листопада 1944 року.
Микола Олексійович Татарченко, матрос станкового кулемета. Протягом часу з 9 по 26 серпня 1945 року в тяжких умовах через безводні степи Монголії і хребти Великого Хінгала показав себе витривалим і морально стійким. В бою з японськими самураями 26 серпня 1945 року в районі поселення Ходатунь (Маньчжурія) кулеметним вогнем знищив 40 самураїв, чимало поранив, а також подавив три ворожі точки.
Нагороджений орденом Слави III ступеня. Мав ще декілька нагород…
Продовження – у наступних публікаціях.
