Аліна і Альона Гаркавенко народились в серпні 1991 року - за кілька днів до оголошення незалежності України. Вони - довгоочікувані діти в родині. Дівчата разом з нашою країною переживають всі її етапи розвитку.
Мама Лілія Гаркавенко розповіла Білопілля.City, як дівчатка росли разом з нашою країною, згадала цікаві історії та поділилась пережитими почуттями.
Про двійню дізналась на останніх тижнях вагітності
Про те, що матиму двійню дізналась на останніх тижнях вагітності. Аби пройти УЗД у 1991 році треба було мати спеціальне направлення, талончик, у сумську лікарню. Тоді на всі Суми працювало кілька апаратів. Лікар ще до обстеження сказав, що двійня. Стать вже визначили на УЗД.
В пологовому будинку у 1991 році породіллі лежали в одній палаті, а немовлята – окремо. Приносили на годування по годинах. Ніяких телефонів, у вікно з третього поверху щось покричимо родичам і все, передачу несли через санпропуск. Було лише радіо, ніяких телевізорів. І по радіо зранку раптом почали передавати «Лебедине озеро». Ми тоді нічого не розуміли. Що таке ГКЧП, що відбувається? Телевізорів немає, спілкуватись ні з ким. Та і проблеми були геть інші: годування дітей, пелюшки, дитяча їжа. З третього поверху через закрите вікно все не прокричиш.
Втім, після виписки з лікарні ми отримали свідоцтво про народження ще з гербом УРСР.
Приїхали додому. Для догляду за дітьми треба все: пелюшки, дитяче харчування, візочки, мило дитяче… Все – дефіцит. Нічого в магазинах немає. Або везли в Москви, Білорусії, Польщі або «діставали по блату». І все, що купували-діставали множили на два. Мешкали в приватному будинку. Воду носила з колодязя, пічку топила, але якось навіть не думала, що роблю щось особливе. Тоді більшість так жила. І пелюшки самі шили, різали на них байкову тканину. І ніяких памперсів – підгузки з марлі, попрали і знову в діло. Пелюшками, а пізніше повзунками, завішані були всі мотузки у дворі та в хаті. Нескінченне прання, готування дитячих сумішей. Одну дитинку саджаю в манеж, іншу – за руку і поводу до колодязя. Поки відро дістану, вона вже відбіжить. Поки дожену, відро примерзне. Але нічого, пережили, виросли.
Перше фото дівчаток зробили лише у 8 місяців. Фотографів, які б ходили додому, у місті було небагато. То йому ніколи, то нам, то дівчатка хворіли, то інші проблеми - не до фото. І от нарешті прийшов до нас Саша з фотоапаратом. Це вже була весна. Дівчаток одягли, собі трохи зачіски зробили і з хрещеною сфотографувались. Це вже 1992 рік.
Лілія Гаркавенко з доньками Аліною і Альоною та їх хрещеною, 1992 рікФото: З сімейного архіву Гаркавенків
Дві дівчинки – два світи, два характери, дві особистості.
Альоною старшу назвали ще в лікарні, лікар, який приймав пологи. Так і сказав «Дивись, яка гарненька. Буде Альонка».
Молодшу на 5 хвилин назвали Алінкою. Вони різні за характером, і не схожі, хоч іноді їх плутали.
Це фото, мабуть, одне з останніх де вони одягнені однаково.
Аліна і Альона Гаркавенко, 1995 рікФото: З сімейного архіву Гаркавенків
Як тільки у них з’явилось право хоч найменшого вибору, кожна обирала різний одяг, робили різні зачіски. Але одна одну завжди підтримували, захищали перед іншими, допомагали.
На дівчат з самого садочка завжди звертали увагу. Часто фотографували. Запрошували брати участь у різних конкурсах та заходах.
Аліна і Альона Гаркавенко Фото: З сімейного архіву Гаркавенків
Я працювала вихователем у дитсадочку, тож завжди з ними готувала і вірші, і пісні. Дуже любили український одяг: вінки, вишиті сорочки.
Аліна і Альона Гаркавенко Фото: З сімейного архіву Гаркавенків
Дівчатка навіть у дитячому садочку були активними учасниками заходів. Про них писали і в газеті "Білопільщина".
Аліна і Альона Гаркавенко Фото: З сімейного архіву Гаркавенків
Омріяне море
Я працювала в дитячому садочку. Починаючи з кінця 90-х переживали важкі часи. Зарплату не платили вчасно, інфляція, дефіцит всього. Аби дівчаток одягнути, нагодувати їздили торгувати і в Москву, і в Курськ, і в Польщу. Були такі часи, що доводилось продавати домашні запаси. Навіть обручки золоті продала. Завжди хотілось, щоб діти мали все необхідне. Вони ніколи нічого і не просили. Не пам’ятаю навіть чогось такого «купи і все». Але одного разу в розмові сказали, без всіляких претензій, що у них у класі вже майже всі побували на морі, купались там, бачили кораблі.
Я поставила за мету найближчим літом звозити дітей на море. Збирала гроші. Навіть кредит взяла.
Йшов тоді 2004 рік. Квитків на поїзд немає. Домовляюсь з провідницею, ідемо аж у Керч фактично «зайцями», десь нас напівлегально прилаштовують у вагоні.
Приїжджаємо у Керч. Були знайомі, влаштовуємось. Скільки радості у дітей було, не забуду до цього часу. І сама собі дала слово - щороку їздити з дітьми відпочивати. На чомусь економили, щось не купували, але до закінчення школи щоліта – ми в Криму.
Аліна і Альона Гаркавенко в Криму, 2004 рікФото: З сімейного архіву Гаркавенків
Коли в педуніверситеті викладач запитав у студентів щось про Крим, то Альона розказувала про будь-який його куточок, бо ми не лише на пляжах лежали. Викладач не повірив, що вона все це знає. Їй довелось привезти фотоальбоми (телефонів тоді не було), аби показати, що ми дійсно відвідали фактично всі найцікавіші міста півострова.
І сьогодні для мене наші літні подорожі – чи не найприємніші спогади.
Рожеве і блакитне: кольори обрали самі
Зараз навіть не згадаю, як так вийшло, що Аліна завжди полюбляла рожеві вбрання, а Альона – блакитні.
Мабуть, ще з дитинства повелось. Так дівчатам подобалось. І їм личить
І професії обирали теж по-різному. Аліна ще з молодших класів прислухалась до порад дідуся, який повторював: «При будь-якій владі завжди в пошані пекарі та аптекарі».
Після школи вступила до Харківського фармацевтичного коледжу, тоді – до інституту. З другого курсу працювала, фактично сама оплачувала навчання і проживання. Завжди було більш впевненою і прагматичною.
Альона після певних вагань, яка професію обрати, вступила до Сумського педуніверситету на історичний факультет. Працює в вищому професійному училищі в Білопіллі.
Лілія Гаркавенко з донькамиФото: З сімейного архіву Гаркавенків
Обидві доньки повернулись працювати у Білопілля.
Обидві – і в рожевому, і в блакитному – моя гордість і радість. На двох доньок маю двох зятів і трьох онуків.
Онуки – це вже діти Незалежної України. Іншої вони не бачили. Щиро вірю, що і не побачать. Власне заради їхнього майбутнього сьогодні захищає кордон їхній батько, мій зять. Заради їхнього щасливого життя я сьогодні збираю гроші нашим бійцям і допомагаю територіальній обороні.
Онуки вже і так багато пережили, почули і побачили: обстріли, вибухи, тривоги…
Тож заради їхнього майбутнього і ми, і наші діти-ровесники Незалежності виборюють її для вже своїх дітей.
Вітаю всіх, для кого Незалежність – не просто слова, а сенс життя, сенс нашого майбутнього!
Лілія Гаркавенко з онукамиФото: З сімейного архіву Гаркавенків
