Маленьке, безтурботне дівча, угледівши здалеку свого дідуся, бігло йому назустріч, розкривши ніжні крильця-рученята для обіймів. Теплий, ніби батьківський, цілунок у чоло, його зморшкуваті руки, що пригладжували неслухняне волосся, і величезна жменя солодкого щастя – смачних карамельок – що завжди приносив він із магазину… Усе це – у неї в пам’яті назавжди. І образ тієї дівчинки, і смак цукерок, за які й досі нема нічого смачнішого, і очі… його старечі, сумні, задумливі…
Це вже потім, коли підросла, вона почала розуміти, що означав той сум в очах, його раптова, ледь помітна усмішка, коли висипав цукерки у її маленькі кишені, і ті слова: «Не дай вам Боже зазнати того, що пережили ми…»
…Коли з косою в руках дідусь ішов уранці на старе дворище, косити дозрілу пшеницю, неслухняним «реп’яшком» поспішало за ним мале дівча. І бігаючи серед високої трави, поруч городу, вона збирала різнобарвні букети, плела вінок, роздивлялася чарівний світ різноманітних комашок, що існував сам по собі, прямо під ногами.
Серед диких кленків, які височіли неподалік, колись розгледіла невеличкий пагорок, порослий травою, присипаний зів’ялим листям.
- Що це, дідусю? – запитала онука.
- Тут похований брат мій, Єгор. Одинадцять йому було, коли у 33-му з голоду помер.
Дівочі руки обережно змели з покинутої могилки шар торішнього листу, і на старенький пагорбок опустився маленький букетик із польових ромашок і духмяної конюшини. «Не дай вам Боже…» - знов промайнуло у голові.
Тій безтурботній дівчині на той час було стільки ж. І тією дівчиною була я…
Про жахіття Голодомору колись учили у школі. Декілька сторінок страхітливих цифр, кілька абзаців міркувань відомих істориків і (тоді ще) п’ятірка в журнал за відмінно визубрену тему. Ось і все. Мільйони життів, мільйони голодних смертей, страждання і полинові сльози – усе містилося в одному параграфі, в одній темі…
Та по-справжньому вчила цю «тему» від свого дідуся, так би мовити, з перших вуст. А доросле усвідомлення тих подій, безпосереднім учасником яких йому довелося бути, прийшло набагато пізніше, коли напередодні чергової річниці Голодомору вдивлялася у страхітливі кадри чорно-білого документального фільму, що транслювали по телебаченню.
Невимовним болем огортало серце, коли бідолашне, схудле від голоду дитя, стоячи перед кінокамерою, жадібно стискало у рученятах шматок сухої скоринки. Чи вижило воно у ті роки? Чи може той хліб був останнім, що бачило воно у своєму недовгому, жахливому житті?
Й заливаючись слізьми, згадувала своє дитинство – легке й безтурботне, і дякувала Богу за ті смачнючі карамельки та свіже молоко, за духмяні пряники та солодкі кукурудзяні палички з двома веселими зайченятами на коробці, які дідусь завжди купував мені на гостинця. Не жалів для онуків нічого. Ніколи. Але й сьогодні пам’ятаю, як багато років потому, згадуючи увесь той жах, солона сльоза обпікала його зморене роками обличчя, ледь помітно тремтів тихий голос. Бо у його пам’яті 33-й лишився назавжди…
Немає вже й мого дідуся…
На щастя, сьогодні ми не знаємо голоду. Але натомість у нашу країну прийшла інша біда - повномасштабна війна, під час якої ворог нещадно намагається знищити українську націю, стерти її з лиця Землі. Й іноді, дивлячись у похмуре небо, думаю: чи бачить дідусь із небес усе те жахіття, що коїться сьогодні в країні? І що думає з цього приводу. Спитати б у нього, але...
Післямова
Згадалося… 15 років тому, забігши до теплої хати, моя маленька донечка швиденько скинула з себе чобітки й зручно вмостилася біля телевізора.
- Мамо, я їсти хочу! – крикнула мені, ледве я встигла поставити взуття на полицю. І раптом якось несвідомо шпигнуло в серці, бо вкотре зрозуміла, як пощастило мені жити не у ТІ часи. Й нехай навіть не бачимо ми ікри «заморської», не купуємо сирів по 800 гривень, але я спокійна за те, що моя дитина щодня має на обід шмат свіжого хліба й тарілку звичайного супу з м’ясом, а не зелені польові калачики та юшку з собачої лободи, про яку колись розповідав мені мій старенький дідусь…
