Прокинутися в дитинстві… Хто з нас не мріяв про це хоча б раз у житті? Знову відчути ті смаки, запахи, пережити до болю теплі відчуття безтурботності та любові до своїх найрідніших людей, яких уже давно немає поруч…
Із головою поринути у спогади, подумки пройтися босоніж такими знайомими стежками, що ведуть у найкращі роки твого життя, в ті часи, коли, впавши у високу траву, ти опинялася у «паралельному» світі казково-чудернацьких хмаринок, яскравих квітів, зелених коників, метеликів і мурашок-роботяг… Просто «вимкнутися», блокуючи в собі дорослість. А з нею – всі проблеми: зі здоров’ям, роботою, фінансами, коханням, ситуацією в країні…
Країна дитячих мрій
Кутя, Різдво, Зелена неділя, Великдень, Маковія, Спаса, Миколая – для мене кожне з цих свят – то можливість опинитися там, у країні дитячих мрій і сподівань, у країні, де жили мої найкращі, найдобріші, най… най… най… – бабуся Марія та дідусь Іван. Чомусь постійно згадую їх на православні свята. Бо приготування до кожного такого дня завжди було для мене чимось дивовижним, таємничим та особливо символічним. Чимось тим, що і досі лишається в моєму серці, у моїх спогадах.
Вони виринають із пам’яті яскравими спалахами, окремими уривками, що, ніби дитячі кольорові пазли, складаються докупи, в одну велику картинку.
Маковій
«Бабуня! Я теж хочу мак потовкти!» – нетерпляче стрибало мале дівча біля своєї бабусі, яка потроху висипала мак із миски у стару дерев’яну ступу. Для мене, п’ятирічної, та складна махіна здавалася справжнім величезним монстром, якого я будь-що намагалася підкорити і врешті змусити працювати!
Міцно вчепившись у ручник маленькими пальчиками, з усіх сил, упиралася ніжкою у важкий клюпач, щоб якомога сильніше гепнути товкачем і розтовкти той мак! Ніяк не виходило… Та відчуття задоволення від самої лише участі у процесі були неймовірні!
Поруч стояла усміхнена бабуся і смиренно чекала, поки дитя «награється», а тоді бралася за роботу сама. І вже за кілька хвилин, замість сипучих сірих зернинок, ми мали повну миску чорної, м’якої товченої маси, що була аж теплою від процесу її отримання.
Загадковий рецепт
Досі в пам’яті – великі коржі та пухкі круглі й квадратні коржики, що бабуня пекла на Маковія…
І знову маленьку Натусю переповнювало почуття задоволення, адже бабуся завжди довіряла своїй помічниці найвідповідальнішу роботу – склянкою видавлювати з розкачаного тіста кругленькі коржички чи робити невеличкі надрізи на квадратних шматочках, посипати їх цукром і, найулюбленіше, – проколювати все те сірником, із якого спочатку бабуся обов’язково відлущувала голівку з сіркою і видавала мені той дерев’яний "інструмент".
«Умочай стаканчик у борошно, щоб він до тіста не прилипав, і видавлюй. Сірничок теж умочай і наколюй коржички», – пояснювала бабуся, і я старанно намагалася виконати її рекомендації якнайкраще.
Із захватом спостерігала, як вона, мов справжня чарівниця, примудрялася витягувати їх із жаровні ще гарячими, без ножа чи якихось модних зараз лопаток – просто брала їх руками і викладала у велику миску, розламуючи та відокремлюючи один від одного.
Рум’яні та запашні, вони наповнювали дивовижним ароматом усю нашу хату…
А потім було найсмачніше. Поламавши пару великих коржів на шматочки, бабуня складала їх у миску, додавала цукор, товчений мак і трішки звичайної води. І я, котра в дитинстві не любила їсти в принципі, й на знак протесту засинала над тарілкою з супом, на Маковія уплітала коржі з маком із таким апетитом, якому позаздрив би кожен дорослий.
Коржі з маком
То був один із найулюбленіших смаколиків мого дитинства, поруч із бабусиними пиріжками, пасками, молозивом, варениками «на парУ», гарбузяною кашею, галушками з квасолі, кришениками, цукерками з молока та дідусевими гостинцями «від зайчика», які він приносив майже щодня.
І досі жалкую, що не вдалося зберегти бабусиного рецепта тих смачнючих коржів… Хоча, рецепта, як такого, в принципі й не було, бо все робилося «на глаз». Може саме тому вони щоразу були неймовірно смачними, неповторними і такими ж незабутніми, як сьогоднішнє свято Маковія.
