Була у нашому дитинстві гора, яка приманювала до себе дітвору чи, замалим, не з усього села. Протяжна гора, з добрячою крутизною, гарно накатана, бо всі низяни піднімались до центру села саме по ній. Умови для дитячих забав, перш за все, плавання з гори – будь-яким способом – унікальні.
Є санчата, а вони були практично у кожного, спливай на них. Немає – пливи на чоботях. Є ковзани – пробуй і на них, якщо, звичайно, в тебе є сміливість! Чому так говорю? На ковзанах значно складніше. Так і дивись, вріжешся в бровку, що облямовувала спуск справа, або ж опинишся в канаві, що супроводжувала тебе протягом всього «польоту» зліва. А канава була і глибока, і широка. Краще в неї не попадати. Але… всього бувало.
Фото 2
Недільний день, снігу випало вже чимало. Та ні, дуже багато! Мороз помірний, що теж сприяло вдалому катанню згори – ноги не так мерзнуть. Ще й сніжок падає до низу. Хоча й не великий, але ж як прикрашає день. Справжній зимовий день, чудовий день. Ну і як тут всидіти вдома? Швидше на вулицю, на гору, звідки чутні дзвінкі голоси друзів.
Хлопців та дівчат вже зібралось чимало. Осторонь - купка старших хлопців, які щось там «хімічать». Я до них. Ага, це вони ковзани укріплюють на свої «кирзачі». Тут, мабуть, треба дещо пояснити. Сьогодні ковзани купуються прикріпленими до взуття. А в ті часи це була пара «залізяк», які треба було шнурками прив΄язати до чобіт, тугенько. А щоб зовсім ковзани міцно утримувались на взутті, брали ще й коротенькі палички, якими скручували шнурки. От здорово, ніби зрослись із ними!
І так, «снігурі» укріплено. «Снігурі» - це ковзани, з округленими передніми частинами (носками), на відміну від «льодашів» з гострими носками. Ось на них плавали по льоду, грали в хокей. А на «снігурях» можна було плавати й з гори, бо вони не чіплялись за перешкоди. Тепер хлопці помчали вниз. У лідерах, Василь Бондаренко. Добрався без пригод до свого будинку – це в самому кінці вибраної траси. Знову на гору. І тут, до мене.
– Що, хочеться «прокатнутись»?, - чую від Василя. – Чи слабо?
Воно то й страшно, але ж хіба скажеш про це вголос.
– І не страшно, так ти ж все одно не даси, - я з надією, що мені таки відмовлять в цьому дійстві.
Але не тут то було. Василь знімає ковзани, садовить мене на санчата.
– Тільки ж пливти з гори, - він до мене категорично, допомагаючи закріпити ковзани.
– Ну, а як же, звичайно, із самої вершини гори, - я йому.
Якщо чесно, страх таки тримається. Але хто ж буде подавати його на вид усім. Щоб сміялись? Краще упасти! Все. Ковзани укріплені, піднімаюсь із санчат і на старт. Хтось тихенько підштовхує мене позаду. І… пішов я донизу. Спочатку йшло все ладно, але ось швидкість стала великою. Моє серце сховалось у п΄ятки. А попереду вже й трамплін. Не дуже високий, трішки вищий за півметра, чи до метра. Але ж трамплін. Підкинуло мене спочатку вгору, потім опустило донизу і все…
Фото 1
Прокинувся від того, що хтось тре моє обличчя снігом. Оглядаюсь. Лежу під бровкою городу Тихона Петровича. Живий і цілий. Піднімаюсь. Ковзани вже зняті з моїх чобіт. Ніби-то, не болить ніде. Ну то й добре. Але хтось зауважує: «Ну ти ж і налякав нас!» Що тут скажеш? Та я й сам налякавсь, подумав я. Але це про себе. Чи пробував ще спускатись на ковзанах? Пробував. І не один раз. І, саме головне, вдало.
Фото 1. Частина ось тієї гори, але вже значно пізніше. Сьогодні її взагалі не існує такої, яка була в моєму дитинстві – кропива по під руки та американські клени.
Фото 2. Полотно Івана Сурикова чудово відображає наш стан у цих дитячих забавах.
Фото 3. Це день сьогоднішній, майже поряд із тією горою.
