Ця історія випадкова і могла трапитися будь-де, будь-коли і будь із ким, але вона трапилася в серпні у потягу Дніпро-Львів із ними.
...Ви помітили, як зближуються люди, яким потрібно бути в обмеженому просторі якийсь обмежений час? Ці люди, випадкові попутники, часом можуть розповісти одне одному якісь такі речі, про які не розповідали нікому. Навіть такі, про які боялися признатися самим собі. Дивна терапія – виливати душу незнайомцеві. Але вона діє. Якось так виходить чомусь.
Щось об'єднує людей у потягу, коли вони відривають очі від екранів смартфонів так, як відірвала очі вона, відчувши погляд на собі. Погляд був утомлений, він зовсім не вивчав її, а ніби розповідав їй історію про те, як жив той, хто дивився на неї, останні 13 місяців. І хоча вдача в неї була зовсім не товариська, вона усміхнулася цьому погляду. Якось так вийшло чомусь.
Може, тому він запропонував їй яблуко. А вона не відмовилася й одразу ж почала його їсти. Не відрізаючи шматочки ножем, а отак кусаючи, як у дитинстві, так, що сік бризкав під її зубами, і вона засміялася, і він теж заміявся, хоча й не сміявся вже 13 місяців. Якось так вийшло чомусь.
І тоді вона розповіла про яблука в саду її діда, і про самого діда, і про шрам на лобі від падіння з велосипеда, коли їй було 10 років, і про смерть мами, коли їй було 14.
А він хотів обняти, але випадкових попутників не обіймають, тому він обіймав її поглядом і розказував про стрибки з тарзанки в Дніпро, про перший власноруч зібраний мопед, про найкращого друга Дениса, з яким разом їздили в сусіднє село до однієї дівчини, і про те, що та дівчина вибрала Дениса. А ще про те, що його відпустили на день, і зараз він їде до тієї дівчини, щоб розказати, як загинув Денис.
І вона хотіла його обняти, але випадкових попутників не обіймають, і вона обіймала його очима.
А тоді була ніч, і вони все одно розмовляли, стоячи в тамбурі, щоб не заважати сплячим людям у вагоні, і торкалися одне одного плечима, і часом замовкали на довгий час.
А потім вийшли під час довгої зупинки в Ковелі і курили біля вагона, і вона розповідала, як навчалася в медучилищі в цьому місті, як познайомилася з чоловіком і як вийшла заміж, бо всі виходили. Але вона щаслива, нехай він не думає чогось, вона щаслива, вона зараз їде додому, до чоловіка, у неї коротка відпустка на три дні, у суботу вона повернеться назад у госпіталь.
А чоловік її обов'язково зустріне сьогодні з потяга, точно зустріне, бо він знає, як їй важливо, щоб людей зустрічали, людей обов'язково треба зустрічати з потяга, особливо, якщо вночі, і це не кінцева станція...
І вона говорила, говорила, і він дуже сильно хотів її обняти, але випадкових попутників не обіймають, і він просто обіймав її поглядом.
А потім вони далі стояли в тамбурі і вже не розмовляли. Він часом дивився на годинник, бо знав, що зараз уже буде її місто, а на пероні її чекатиме чоловік. І тому він мовчав і намагався не торкатися її плеча своїм плечем.
А вона розуміла, і дуже хотіла його обняти, але випадкових попутників не обіймають. І вона обіймала його думками.
Потяг повільно вліз на перон сонного міста о 3 годині. І вона вийшла на освітлений одним ліхтарем перон. Порожній перон, на якому виднілася лише її фігурка, коли він залишав її там, у густині нічного міста, одну. І йому дуже хотілося її обійняти, але...
У маленькому місті під час комендантської години таксі не ходять. І коли вона прийшла додому, вже сіріло. Вона пила каву, сидячи на підвіконні в кухні, курила й дивилася в той бік, куди поїхав потяг, із якого вона вийшла життя тому.
Чоловік прокинувся о 7.
– Ти є? - сонно поцілував у щоку.
– Є. Я думала, ти зустрінеш.
– Та я щось не подумав...
– Та так, не подумав. Немає сенсу...
Якось так вийшло чомусь.
Через два дні, коли вона поверталася в Дніпро, чоловік запитав:
– Провести тебе на потяг?
– Та ні, навіщо, – відповіла вона. – Немає сенсу.
І вона у п'ятницю ввечері сіла в потяг і подумки попрощалася з містом, у яке більше не повернеться. Якось так вийшло чомусь...
А вночі стояла в тамбурі, відчуваючи плече того, кого дуже хотіла обійняти, хоч випадкових попутників і не обіймають.
Коли потяг ліниво заповз на вокзал Дніпра, вона відчула себе в безпеці, глибоко вдихнула й усміхнулася місту, яке стало рідним за півтора року.
Вона повільно йшла пероном і побачила його.
– Ти сказала, що повернешся сюди в суботу, – ніяково усміхнувся він.
– Так, – відповіла ледь чутно.
– Я захотів тебе зустріти. Людей треба завжди зустрічати на вокзалі. Це дуже правильно. І дуже важливо. Навіть якщо це кінцева станція.
– Так, – сказала вона. І уткнулася обличчям у його плече, вдихаючи кітель.
Якось так вийшло чомусь...
А він обняв її незграбно, бо так – випадкових попутників не обіймають. Але то випадкових.
Ця історія випадкова і могла трапитися будь-де, будь-коли і будь із ким, але вона трапилася в серпні у потягу Дніпро-Львів із ними.
28.08.2023
