Філологія - як спосіб життя і пізнання світу

Наталія Калініченко Головна редакторка

25 травня 2020 15:46

25 травня у світі відзначають Міжнародний день філолога. Філологія - одна з найцікавіших наук, яка містить у собі сукупність наукових напрямків, що вивчають нашу багату культурну спадщину, виражену як у літературній творчості, так і у мовній культурі. Любов до слова, а саме такий сенс у перекладі з давньогрецької означає поняття філологія, стало хорошим фундаментом для багатьох випускників та викладачів філологічних факультетів. Саме випускники цих факультетів є одними з найбільших поціновувачів духовної культури і літературної творчості в усьому світі.

Своє професійне свято - День філолога, за даними проєкту DilovaMova.com, вони відзначають 25 травня.

Лінгвісти і літературознавці, вчителі та викладачі в галузі літератури і мови, бібліотекарі та перекладачі - усі, хто пов’язав свою освіту і професійну діяльність із філологією, - це надзвичайний цвіт будь-якої нації. Вони щодня стоять на варті наших культурних і духовних цінностей, не дозволяючи неуцтву проникати і пускати своє коріння серед молоді, допомагають сучасному суспільству зберігати актуальні знання, протидіючи плутанині і втраті смислових зв’язків нашої культурної традиції.

У День філолога розповімо про нашу землячку, випускницю 1990 року Жовтневої (Миколаївської) школи Юлію Вишницьку (Кривонос).

Ю.Вишницька, докторка філологічних наук, доцентка кафедри світової літератури Інституту філології Київського університету імені Бориса Грінченка

Якщо хтось вважає, що філологи - це серйозні, надто зарозумілі й далекі від щоденних життєвих проблем люди, то сьогодні ми хочемо розвінчати цей міф.

Юлія Вишницька - про себе, свій шлях у науку та цікаві проєкти

Викладачем відчувала себе з дитинства. Ще з чотирьох років, коли, розповідає мама, я збирала на порозі сусідських дітлахів (і старших, і молодших) і читала їм книжечки, мабуть, уже тоді визначилося моє майбутнє - стати філологом, викладачем.

Ю.Вишницька з вихованцями наукового гуртка при ССШ № 247 м. Києва

Школа із золотою медаллю, червоний диплом Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидатська дисертація, написана в Інституті мовознавства імені Олександра Потебні НАН України, докторська дисертація, захищена в Київському університеті імені Бориса Грінченка, - це наукові сходинки, якими йшла радісно і наполегливо, бо займалася й займаюся тим, що подобається. На початку науково-педагогічної кар’єри, як зазвичай пишуть в офіційних документах, - чудові сім років у двох школах (в одній - російська мова і література, в іншій - латина). Потім - університети: Європейський університет, Київський лінгвістичний університет і - останні 13 років - Київський університет імені Бориса Грінченка.

Працювати зі студентами - величезна радість і надзвичайна відповідальність

Радість - бо дуже люблю студентів. Колись моя донька спитала, що я роблю, коли хтось ненароком задрімає в мене на парі, я їй відповіла: «Стишую голос, щоб дитина поспала, бо, може, як і ти, всю ніч сиділа готувалася». І це правда: до кожної дитини в аудиторії ставлюся як до своєї.

Юлія Вишницька зі студентами.

Відповідальність - бо плоди роботи викладача збираємо повсюди: на вулицях, у транспорті, у магазинах, на пошті, у Парламенті, в Офісі президента… Від того, що і як ти говориш зі студентами, залежить наше сучасне й майбутнє. І це не високі чи порожні слова. Згадую Майдан. Те, що наші студенти Університету Грінченка одні з перших вийшли захищати європейські цінності, - результат зокрема зчитаних студентами смислів, які викладачі вкладали в кожне заняття.

Юлія Вишницька з грузинськими колегами в Інституті україністики Тбіліського державного університету імені Іване Джавахішвілі, лютий 2020 рік)

Питання мови - це питання власної національної ідентичності!

Чи не найгострішими сьогодні, коли Росія відхапала наш Крим і розв’язала війну на сході України, є питання нашої власної й національної ідентичності. Мабуть, тому кожна моя лекція чи семінарське заняття починаються з ненав’язливого моралізування: усі студенти знають, що в мене на парах відповідати та обговорювати щось можна лише українською мовою (жодні пояснення, хто звідки приїхав тощо, не приймаються).

Пам’ятаю, ще в школі мене збивало з пантелику й дуже дратувало миттєве зросійщення моїх односельців: поїде людина з Миколаївки в Суми на півдня й повертається вже з аканням та ґеканням. Я вступила після школи на російське відділення філологічного факультету (беззаперечно, на це вплинули й бездоганні уроки улюбленої вчительки Лідії Миколаївни Коник, і престижність, бо на українське відділення, на жаль, був навіть недобір, а на російському - страшний конкурс), однак, повертаючись додому, ніколи не спілкувалася російською. Бо - і це моє незмінне переконання - в Україні має бути одна державна мова - українська, адже ми відрізняємося від росіян і мовою теж.

Зараз я розумію своїх односельців: з нас десятиліттями вичавлювали нашу національну ідентичність, зокрема через мову. Бо українській мові почепили тавро селюківської, хуторянської, немодної й такої, що є лише придатком "великого и могучего русского языка". І це надзвичайно сумно й страшно. Якщо кожен справжній українець (не кажу про різних бойків та семененків, які українцями ніколи не були й не будуть) усвідомить, що зберегти Україну можна мовою, тоді в нас є майбутнє. Наразі - ситуація невтішна: зросійщення повертається в нових формах, національна ідентичність ламається, а етнічна - викривляється кітчевими формами.

Цікаві проєкти - можливість усвідомити свою українськість?

Ставлю собі питання: як я (як докторка філологічних наук, викладачка університету) можу допомогти людям усвідомлювати свою українськість? Зараз, у час суцільної комп’ютеризації, коли інформація миттєво може поширюватися на тисячі кілометрів, відкривається безліч можливостей. Звісно, усі можливості вхопити нереально, але хоча б одну якусь спробувати можна.

Однією з таких можливостей говорити на велику аудиторію (не лише студентську) я скористалася.

Це - унікальний освітній проєкт на всеукраїнській платформі «Всеосвіта» «ПРОмовні витребеньки».

Діана Колодяжна, журналістка освітньої платформи «Всеосвіта», авторка ідеї й співведуча «ПРОмовних витребеньок»:

- Мені завжди подобалося занурюватися в нетрі мови. Читати словники, як книжки, вишукувати незвичні слова, ставити фільми на паузу й записувати в зошит оригінальні вислови – мабуть, це дивні розваги, але цікавезні! Часто своїми знахідками я ділилася з друзями.

Діана Колодяжна з учнями школи

Але мені й на думку не спадало зробити щось на загал. Аж раптом я почула подкаст про російську мову «Розенталь и Гильденстерн» (за фахом я філологиня української та російської мов, тому це мене й зацікаво). Я зрозуміла, що саме такого контенту про українську мову не вистачає в Україні. Щоб можна було дізнаватися про різні мовні цікавинки, проаналізувати мовленнєві помилки, відшукати правильні відповідники калькованих форм, потеревенити про книжки тощо. Нічого подібного мені не вдавалося відшукати, і я усвідомила, що треба робити це самій.

Мені дуже пощастило, що саме в той час поруч були люди, які повністю підтримали мою ідею й уможливили реалізацію цього проєкту. Це керівники платформи «Всеосвіта», де ми й випускаємо наші «Витребеньки», Леся та Іван Литвиненки. А ще «Витребенькам» неймовірно поталанило, коли до нас приєдналася Юлія Вишницька.

Її робота над цим проєктом неоціненна: вона не лише розказує, як треба, а як не треба говорити. Юлія робить справжні філологічні розвідки, щоб доносити до нашої аудиторії найповнішу, найточнішу інформацію.

Юлія якось написала, що «ПРОмовні витребеньки» – це від любові, про любов і для любові до української мови. Як на мене, краще й не скажеш. Щотижня дві залюблені в мову людини розводять теревені, а інші залюблені в мову їх дивляться.

Коли мене просять розповісти, про що цей проєкт, я трохи гублюся. Він про українську мову в її найширшому розумінні. Ми не обмежуємо себе в темах. Чи слово «пан» питомо українське? Чим відрізняються «тепер», «зараз», «нині» й «наразі»? Яка різниця між донецькою та макіївською пайтою? А фемінітиви – це нововведення чи традиція української мови?

Таким розмаїттям тем ми намагаємося говорити не тільки про мову як систему, а й про її функціонування в мовленні. Мова не існує як окрема одиниця – вона тісно пов’язана зі своїм народом та його культурою. На це ми й звертаємо увагу в «ПРОмовних витребеньках».

Нам завжди хотілося, щоб цей проєкт був корисний людям. І принаймні одній людині він уже допоміг – мені. Я не просто стала говорити краще, ні. Я почала помічати свої помилки та виправляти їх. Особливо кальки. Мені не соромно сказати, що я не знаю того чи іншого слова. Я не боюся попросити паузу, щоб заглянути в словник. І хоч раз у раз я припускаюся помилок у мовленні, я продовжую боротися з ними та вдосконалюватися. І я мрію про те, щоб кожен наш глядач так само не боявся вчитися та вдосконалювати своє мовлення.

Юлія Вишницька, співведуча "ПРОмовних ветребеньок":

Коли авторка ідеї проєкту журналістка і філологиня Діана Колодяжна запропонувала мені бути співведучою програми про українську мову, я, недовго думаючи, погодилася, адже люблю, як збагнула пізніше, кидати виклик самій собі: люблю розширювати свою зону комфорту, виходячи з неї. А в тому, що цей проєкт буде викликом для мене, навіть не сумнівалася: викликом моїй невпевненості в собі, у своїх силах, знаннях, викликом страхам великої аудиторії (хоча в аудиторії на 200 студентів почуваюся як риба у воді), викликом власній недорікуватості (це міф, що в усіх філологів добре підвішено язик!)… Але не такий страшний був цей всеосвітянський чортик, як я його собі намалювала: від прожекторів лише обличчя трохи червоніє, а страху камер зовсім немає.

Кожен наш щочетверговий випуск (а наразі їх сімнадцять) має на меті допомогти усім, хто вивчає чи вдосконалює українську, розібратися з тими чи тими складними (а потім з’ясовується, що не такими й складними) питаннями мови й мовлення. Предметом нашого аналізу є поширені помилкові граматичні чи лексичні форми, суржикові, кальковані слова, конструкції, філологічні цікавинки щодо «ожіночнення» української мови, адаптації іншомовних слів на чужій території, привабливості й строкатості діалектизмів, підступності зацементованих у нашій свідомості кальок з російської, лукавства паронімів і синонімів, питомо українських відповідників зросійщених фразеологізмів тощо. Незмінним моїм помічником під час підготовки програм є чотиритомний Словник Бориса Грінченка (я так полюбила цей словник, що він став моєю настільною книгою).

Карантинні умови запису «Витребеньок» трохи відкоригували формат програми: випуски стали довшими й не такими причесаними, як були, адже у прямому ефірі нічого не виріжеш, нічого не підрихтуєш. Адреналін щотижневого прямого ефіру нас із Діаною змушує шукати щось нове й особливе. Так, ми почали працювати з ексклюзивним матеріалом: скажімо, в одинадцятому випуску ми аналізуємо мовлення авторки ютуб-каналу «Онлайн-йога-допомога» Тетяни Габінет; у тринадцятому – мовлення ведучого «Телебачення Торонто» Майкла Щура

Прямоефірні «ПРОмовні витребеньки» – це новий досвід і для нас, і для наших глядачів. Аудиторія з кожним ефіром, як свідчить статистика, зростає й розсувається за межі України: нас слухають, зокрема, у Канаді, у США, у Литві, у Грузії тощо, і це дуже тішить. Як свідчить реакція наших глядачів, постійнх і нових, - проєкт приносить користь. І найважливіше - він не лише допомагає у вивченні української мови, він допомагає усвідомлювати себе українцем/українкою.

Ось так передачі можна переглянутиу цьому проєкті.

Цей випуск про використання у мові фемінитивів.