Щороку 12 травня, в день народження однієї з засновниць служби сестер милосердя Флоренс Найтінгейл, у світі відзначають Міжнародний день медичної сестри. Не оминули його і ми. Окрім особливостей роботи медсестри, дізнались іще кілька цікавих речей.
Ось перша з них. В Україні чимало професій, які офіційно мають лише один рід. У Національному класифікаторі професій більшість із них зазначена в чоловічому роді і лише незначна кількість – у жіночому. І «медична сестра» – саме з цього переліку, хоча ці функції виконують і чоловіки.
Виправити ситуацію, принаймні в українській медицині, намагалася колишня очільниця Міністерства охорони здоров’я Уляна Супрун. У 2018 році вона ініціювала електронне голосування, під час якого понад 90 % респондентів висловилися за зміни назв професій. За підсумками цього опитування у квітні 2019 року МОЗ внесло зміни до переліку медичних професій. Відповідно до цих нововведень, в Україні мала б офіційно з’явитися поряд із професією медсестри й професія медбрата. І загалом усі професії та посади у медичній галузі в офіційні документи вносилися б у жіночому або чоловічому роді. Втім, ці зміни не відбулись і ми, як казав класик, маємо те, що маємо.
Друге наше відкриття. Ми знайшли для наших читачів саме ту людину, професію якої неможливо назвати правильно через обставини.
Шукали недовго, бо Олексія Єфіменка, сестру медичної загальної практики сімейної медицини АЗПСМ м.Білопілля КНП «Білопільський ЦПМД» добре знають і в райцентрі, і в Павлівській сільраді, де він працював, і де, власне, народився у 1976 році.
- Мама та бабуся все життя працювали у місцевому колгоспі. Але в родині були й медичні працівники, зокрема мій дядько – мамин брат, який під час Другої світової війни був військовим медиком. На жаль, загинув на фронті, як і двоє його братів, сестра та батько. Лишилася живою тільки мама. Було дуже приємно побачити на фотовиставці в центрі Білопілля, яку організував міський голова, старе фото: на фоні зруйнованого шкірновенерологічного відділення стояв мій дядько у білому халаті! – розповідає Олексій.
Сільській дитині одразу після школи непросто вступити до медичного училища, а про інститут годі було й мріяти. Після кількох невдалих спроб отримати медосвіту, Олексій закінчив Іскрисківщинське технічне училище, деякий час проходив практику у павлівському колгоспі. Та душа тягнулася до медицини, тому в 1992 році все-таки вступив до Рильського медучилища, аби отримати фах «Лікувальна справа» і стати фельдшером.
Ішов на «червоний» диплом, отримував стипендію. Мріяв продовжувати навчання у Курському медінституті, але в той час Україна стала суверенною державою, тому його депортували до України, оскільки Олексій не мав російського громадянства. Так і залишився фельдшером.
Тодішній головний лікар Білопільської центральної районної лікарні Петро Павлюк дав молодому спеціалісту направлення до Катеринівки, де він 13 років пропрацював завідувачем фельдшерського пункту.
- Спочатку було досить нелегко. Пам’ятаю, зайшов у приміщення, посеред кабінету – груба, на ній сажа та павутиння, двері немиті, нефарбовані… З сільських бюджетів коштів на ФАПи не виділяли, а лікар отримував 90 гривень на місяць. Та і таку зарплату вперше я отримав лише через пів року роботи. Дочекався й одразу поміняв її на сто доларів. Важкі часи були, зарплату отримували продуктами, або чекали її кілька місяців.
З роками в Катеринівці залишалось усе менше людей. Старі - помирали, молодь виїжджала у місто, колгосп розформували, тому зникла потреба і в медичному закладі. Саме в той час лікарка з Павлівки пішла в декретну відпустку, тож 2007 року Олексій влаштувався на роботу до рідного села і три роки працював фельдшером сільської лікарської амбулаторії. А вже з 2010 його перевели на посаду сестри медичної тієї ж лікарні.
- На той час повним ходом розвивалася сімейна медицина, тож Андрій Хом’як, який тоді був головним лікарем районної лікарні, запропонував мені пройти тримісячні курси підвищення кваліфікації. І вже після курсів я продовжив роботу у Павлівці на посаді сестри медичної загальної практики сімейної медицини, також працював в аптеці.
Коли у Білопіллі був створений Центр первинної медичної допомоги, мені запропонували посаду сестри медичної ЗПСМ. На той час я вже мав будиночок у Білопіллі, планував виїхати з села, бо жителів із кожним роком там ставало все менше… Тож і погодився на пропозицію керівництва. Працюю тут уже майже два роки, - говорить Олексій.
Де краще працювати: у селі и місті?
- Робота в сільській місцевості мені дуже подобалася. Прагнув бути потрібним своїм односельцям, завжди робив усе, що було в моїх силах, аби допомогти: виклики, перев’язки, уколи, крапельниці, процедури… У Білопіллі робота пов’язана переважно з комп’ютерами й заповненням електронної документації. А хотілося б працювати з пацієнтами.
Буває, звертаються до мене і в позаробочий час або у вихідні. Приходять додому, просять чи то укол зробити за призначенням сімейного лікаря, чи крапельницю поставити, виміряти тиск, а іноді просто поговорити. Людям не відмовляю, допомагаю, чим можу.
Чому обрали саме медицину? Адже у Вас було аж п’ять спроб вступити до мед-училища і лише одна з них - вдала. У цьому плані Вашій наполегливості можна позаздрити.
- Так склалося, що народитися і жити мені довелося у місцевості, оточеній атмосферою особливої таємничості, біля маєтку князя Хілкова. На нашому хуторі було багато ворожок, віщунів, знахарів. І мене, шестирічного хлопчика, рідні часто брали з собою до лісу збирати різні трави, розповідали про обряди та звичаї, що зцілюють душу і тіло. І досі маю старовинні книги, що залишилися з тих часів від бабусі Люби. Від неї та з книжок дізнавався, як лікувати людей молитвами, травами та заговорами. А одна з книг узагалі дісталася випадково.
Було мені років 11. Приніс одному дідусеві молоко. Дивлюся, лежить у нього велика книга, вже без обкладинки, а він на ній гарбузи рубає! Відвернувся старенький на кілька хвилин за грошима, а я ту книжку і сховав за пазуху, можна сказати, вкрав. Читав із великою цікавістю. Дещо випробовував на практиці. Потяг до лікування людей з’явився саме після цього.
Чи можете згадати кілька цікавих випадків з часів навчання чи своєї медичної практики?
- Їх було дуже багато! І пологи приймати доводилося, і людям життя рятувати, і увечері односельці приходили додому зі словами «допоможи», «порятуй». Нікому ніколи не відмовляю, завжди намагаюся зробити все, що в моїх силах. Хоча бували і сумні випадки, коли майже на руках люди помирали.
Чи маєте якесь хобі, не пов’язане з медициною?
- Люблю вирощувати квіти та випікати різні смаколики: торти, пиріжки та інше. Як і більшість, тримаю домашнє господарство: курей, качок. Люблю всіляку живність. А от із «чоловічими» захопленнями, такими як полювання чи риболовля, не дуже дружу. Не можу вбивати живих істот. Навіть курку зарізати - справжня проблема. Доводиться сусідів просити. Вони в мене хороші, розуміють.
Вас не бентежить, що Ваша посада називається «сестра медична»?..
- Та що поробиш? Немає поки що офіційної назви «медичний брат». Втім, я знаю багатьох чоловіків, які працюють на цих посадах. Головне ж – не запис у документах, а ставлення до людей і їхні відгуки про тебе як про людину та працівника. Все інше – неважливо.
Про роботу у Катеринівці та Павлівці скажу так: попри всі труднощі, працювати було досить цікаво, бо завжди міг розраховувати на допомогу своїх наставників – Олександра Торопенка та Олександра Годованця. Вони дуже добре до мене ставилися, за потреби підказували, давали чимало порад, передавали свій досвід. Єдине, про що жалкую, – через певні обставини не вдалося вступити до медичного інституту в Курську.
Завжди пам’ятаю, з ким починав працювати у Білопіллі. До того ж, у 13 кабінеті! Це Наталія Тимченко, Ганна Ткаченко та лікар-терапевт Аліна Редька. З ними і досі підтримуємо дружні відносини.
Нині працюю з прекрасними жінками та чудовими спеціалістами: сімейним лікарем Людмилою Халипенко, сестрою медичною Світланою Коваленко та з лікарем Олегом Глущенком. Для мене вони – справжня родина!
Іноді, буває, і шкоду якусь роблю, не все вдається одразу з цими комп’ютерами. Та поступово звикаю, набираюся досвіду. Мої колеги допомагають і завжди мене підтримують.
З нагоди свята хочу привітати всіх своїх колег, з ким працюю зараз, з ким працював раніше, хто вже - на заслуженому відпочинку. Я пам’ятаю всіх вас і дякую за науку, підтримку, навчання. Бажаю всім здоров’я, довгих років життя, добробуту, спокою в душі, злагоди в родинах і нехай не хворіють усі наші пацієнти!
(Дякуємо за ідею заголовка Юлії Шматченко, газета «Слобідський край»)
