Наша редакційна дитина зробила все, щоб ми в Білопіллі жили і працювали, щоб могли далі жити і згадувати тих, хто віддав життя за нас.
- Сашко, як справи?
- Та все добре, все нормально…
І усміхався…
Таким пам’ятає редакція «Білопільщини» нашого Сашу. У нас - невеликий колектив і наших дітей ми називали по іменах, без прізвищ.
Саша для нас залишається дитиною, яка, як більшість наших дітей і онуків, виросли в редакції на наших очах. Ми всі, як одна родина, відправляли дітей до школи, спільно переживали за екзамени, слідкували за продовженням навчання, одружували... Іноді разом виїжджали на відпочинок, на море чи на річку.
Ми бачили, як Сашко пішов до школи, як закінчив її. Як навчався в Білопільському професійному училищі, а тоді почав працювати. Завжди усміхався і казав, що все добре. Навіть, коли приходив у відпустку з війни.
Фото: facebook.com/Саша Тимко
Ми чули від нього, а в основному через маму - нашу колегу Олену Тимко, не стільки героїчні історії, а більше життєвих - про його друзів, побут, про міста чи райони, де стояла їхня частина.
З 2016 року Олександр Тимко – військовослужбовець 58 бригади. А це означає, що з 20 років більшу частину часу хлопець воював на передовій. Для його родини війна триває всі ці роки. Не все він розказував вдома. Лише по назві населених пунктів та новинах, які ми чули, можна було уявити, як зараз хлопцям на «нулі».
Перші бої у лютому цього року їхній підрозділ провів на Чернігівському напрямку. По кілька днів не було зв’язку. Перше, що ми питали щодня в редакції у мами Олени: «Що там Саша?»
- Нічого, дзвонив, казав, тримаємось… Молодшому сину Андрію тільки наказує, щоб ховався від обстрілів і не ходив вулицею, коли стріляють.. Андрій дуже любив брата і слухався його, - казала мама. Вона сама трималась і старалась не показувати хвилювання.
Саша Тимко з братом АндріємФото: facebook.com/Саша Тимко
Навесні Саша на кілька днів навіть повернувся додому. Їх із Чернігівського напрямку саме переводили на Харківський.
І знову безкінечні очікування хоча б якогось повідомлення з найгарячіших місць боїв... Останній дзвінок, який мама отримала від сина, надійшов у перші дні червня. Саша повідомив, що вони в оточенні і якщо виберуться, то це буде диво… Далі - довгі дні очікування, спроби зв’язатися з товаришами, командуванням. І кількасекундне відео на мамин телефон, де пораненого Сашка беруть у полон.
З того часу почався пошук, боротьба за можливість знайти сина, хоча б дізнатися про те, де він, чи живий, чи можна якось обміняти. Довгі місяці очікування хоча б якоїсь інформації. Листи і звернення в СБУ, Червоний Хрест, пошук на усіх сайтах та у всіх групах…
Шукали Сашу всюди: в російських госпіталях, в недореспубліках, вірили, що знайдуть живим. Як того вимагають слідчі дії, батьки надавали всю інформацію, здавали ДНК. Після звільнення Харківщини і частини Донеччини їздили на упізнання. Поверталися з надією: «Не співпали дані, не Саша». Всі полегшено зітхали і знову шукали, надіялись, чекали…
У четвер, 22 грудня, дзвінок від слідчого з Харкова обірвав усі надії. Прийшло повідомлення, що тіло Саші знайшли й ідентифікували.
Нашої редакційної дитини більше немає. Наша редакційна дитина зробила все, щоб ми в Білопіллі жили і працювали, щоб могли далі жити і згадувати тих, хто віддав життя за нас.
Наш Саша Тимко – наша найбільша втрата в цій війні. Наш Саша Тимко – найбільша гордість редакції.
Жодне співчуття чи слова підтримки не повернуть батькам сина, онука, племінника, брата… Але слова збережуть пам’ять про цього чудового хлопця – Олександра Тимка.
Слава нашому Герою і вічна пам’ять. Смерть усім ворогам, яких ми переможемо, бо залишаються в строю друзі і побратими Олександра. Вони помстяться за друга, бо втрату таких Людей можна пережити, лише перемігши ворога! За це боровся Олександр Тимко. За це віддав життя. За це - наша вічна подяка і пам’ять.
