Тему чотирилапих, які потребують нашої допомоги, на своїх ресурсах ми піднімали вже не раз. Писали про центр перетримки, працівники якого дарують тваринам турботу і дають дах над головою, про волонтерів, які збирають кошти для чотирилапих «безхатьків», що постраждали після аварії на Каховській ГЕС, про цивільних, які дають тваринам прихисток у своїх домівках, і про військових, які шукають добрих господарів маленьким пухнастикам чи складаються коштами та везуть пораненого собаку в сумську ветклініку, щоб урятувати йому життя.
Того серпневого дня, наближаючись до блокпоста, подумки прокручувала в голові питання, які ставитиму військовим цього разу, і намагалась сконцентрувати увагу саме на основній темі матеріалу – допомозі безпритульним тваринам, яким українські захисники дають прихисток, захист, їжу та свою любов. А виїжджаючи звідти, поставила питання вже собі: «Цікаво, а хто кого рятує насправді?». Тож спробуємо знайти відповідь на це питання разом.
На блокпостах раніше бувати не доводилось, хіба що проїжджати повз них, пред’являючи документи. А тут пройшла та оглянула все дозволене сторонньому оку «господарство». Побачила і побут бійців, і бліндажі та окопи. Навіть зафіксувала невеликий город і квітник, за яким доглядають чергові у вільну хвилину.
- Порядок має бути всюди, - переконаний місцевий захисник Віктор Іванович. - Ми ж тут проводимо чималу частину свого часу. Самим же буде неприємно, коли навколо безлад і сміття.
Люди виїжджають із прикордоння, залишаючи тварин
- А де ж ваша чотирилапа живність? – спитала, повертаючись до основної теми розмови.
- Хто де... Дві собачки – біля своїх будок, іще одна – на блокпосту відпочиває, десь іще кошеня бігає, - озираючись по боках, повідомив Сергій Вікторович. – У нас люди виїжджають із прикордонних сіл, тварини залишаються. Так і прибиваються до блокпостів чи на позиції до військових. Буває – підкидають. Пару тижнів тому, дивимось – стоїть ящик на виїзді, на блоках. Відкриваємо, а там - троє котиків, мисочка з кормом та пляшечка з молоком. Люди просто їх кинули… Куди їх подіти? Звісно, забрали! Чорненьку Беретту залишили собі, бо вона, хоч і мала, але одразу впіймала мишеня. Двоє інших, рябеньких, солдати забрали на позиції.
Кицька Беретта з'явилась тут зовсім недавно, але вже відчуває себе справжньою хазяйкою
Як розповідає чоловік, доглядати за тваринами їм допомагають місцеві ветеринарні лікарки – Галина Ткаченко та її донька Маша, до яких доводиться звертатись і щодо стерилізації чотирилапих, і щодо всіх необхідних щеплень.
- Також із перших днів у нас тут живе собачка Гільза, - продовжує свою розповідь Сергій Вікторович. – На початку дуже худа була і ляклива, таке враження, наче її хтось сильно ображав, бо до рук не давалась. Пізніше звикла. Тепер коли їдемо заступати на зміну, біжить назустріч риссю, як конячка, ледве почує нашу машину.
Гільза - одна з трьох собак, які живуть на блокпосту
- Колись у нас тут був справжній полковий пес Пірат – досить крупний собака, який мав помісь якихось порід, - підхоплює розмову військовий Дмитро із позивним «Морпіх». – У Пірата одне око було сіре, інше блакитне. Охороняв свій собачий гарем, як справжній султан, чужих псів відганяв.
Загалом, у різні періоди тут стояло декілька бригад. Спочатку Пірат жив на сусідньому блокпосту, ходив і до них, і до нас поїсти. Але завжди вертався, бо тут були його троє дівчат. Потім хлопці переїхали трохи далі, забрали його з собою, зайшла друга бригада. І колись вони зупинились на блокпосту у попередньої бригади. Вирішували якісь робочі моменти, казали – машина була відкрита, то Пірат потай заліз до них в авто і повернувся до Білопілля. І тільки приїхавши в місто, хлопці виявили таємного пасажира. Вийшов у центрі, знайшов дорогу і прибіг до нашого блокпоста. Коли наступна бригада виїжджала, Пірат поїхав із ними на Бахмут.
- Закрутила якось оця малеча любов із нашим Піратом! – кивнувши у бік Гільзи, усміхнувся Сергій Вікторович. – Від нього діточок навела. Одного дня приїхали на зміну, а в неї вже четверо цуценят - у ящику з-під боєприпасів, що стояв у бліндажі! Віднесли їй туди соломки, аби малечі було зручно, і почали «няньчитися». Перший виводок уже роздали, а днями ось має народити вдруге. Та в нас на цей випадок буде власний «акушер» - наш Морпіх, який за сумісництвом ще й ветеринар і свого часу працював за професією. Тож, у разі чого, проконтролює!
Гільза вже вдруге готується стати мамою
А ще, як розповіли військові, на блокпосту живуть дві сестрички – Люся і Дуся. Виросли тут із цуценят. Знають і охороняють свою територію, бо іншого дому в них немає. Як прийшли сюди, так і стали справжніми «бойовими подругами»-охоронницями.
- Чому саме так назвали? Бо минулого літа з нами служили дівчата-прикордонниці, то я їм і запропонував дати пухнастикам імена, - продовжує Сергій Вікторович. – «Оце буде Люся», - сказала одна дівчина. «Ну, раз так, тоді друга буде Дуся!» - жартома вирішила друга. Так вони і лишились із такими іменами.
Одна з чотирилапих сестричок
А колись одна з сестричок зникла, напевно, хтось із військових забрав на позиції. То я влаштував справжні пошуки! І таки знайшов. Тоді і попередив усіх бійців, щоб не розлучали сестричок. Якщо треба собаку – є притулок, можна взяти звідти, знайдемо, привеземо. Ось і днями привіз їм одного котика.
Морпіх і друга сестричка
Іноді воїни просять, то коли прибивається тваринка, віддаємо. Якщо зовсім мале, то спочатку підгодовуємо. Буває, молоковози, що їздять цією дорогою, лишають нашим улюбленцям якусь літру молока. Або ж хлопці з позицій можуть тушонки чи каші привезти, то ділимося з тваринами. У нас і ковбаса, і м’ясо домашнє, і холодець… Тож, не бідують. Та й узагалі, слідкуємо за своєю живністю: зробили їм будки, робимо щеплення, чотирилапі сестрички у нас стерилізовані. А от Гільза не дається. Наче відчуває! Щойно зберемось везти тварин на стерилізацію – тікає і ховається.
- Колись мені доводилося поєднувати службу з основною професією, - згадує Морпіх. – Заїхав якось до пані Галини у ветклініку, а їй привезли на стерилізацію аж шість собак! Це дуже важко для одного ветлікаря. Тож, зняв військову панамку, надів білого халата і пішли разом оперувати…
Тварини - найкращі сигналізатори небезпеки
Собаки на посту не лише їдять та наводять цуценят. Вони - чи не найкращий сигналізатор небезпеки. Це підтверджують і самі бійці.
Як говорять військові, по Люсі та Дусі можна дуже добре орієнтуватись перед тим, як починається обстріл. Навіть коли вони були ще маленькими, десь 1,5-2-місячного віку, за хвилину-дві до обстрілу одразу бігли у бліндаж. Так само реагують і коти.
- Одного разу почався обстріл, то тварини ховалися у бліндаж швидше за нас, - говорить Морпіх. – Знають, куди ховатися, в якому куті сидіти. А колись прямо по мені бігли. Добіг я до бліндажа, зачепився за колоду, впав, а вони по мені – всередину біжать, ховаються, займають «кращі місця»! І сміх, і гріх!
- Без котів нам тут теж – ніяк! – приєднується Віктор Іванович. – Вони рятують наші продукти від мишей, особливо взимку. Якби не коти, то мабуть би миші і нас з’їли. Жодна мишоловка не подіє так, як кіт!
Згадали чоловіки і про свого колишнього жителя Пістона – маленького худого песика, який прибився на територію блокпосту і спочатку боявся підходити та ховався поза кущами.
- Поставимо йому тарілку з їжею, він поїсть і знову тікає! – говорить Сергій Вікторович. – А коли зрозумів, що не образимо, вже після вечері сам пішов у бліндаж. Глянули – заліз у каску і лежить! Згодом хлопці забрали його собі на позиції.
Та й узагалі, військові ніколи не кидають своїх чотирилапих друзів, під час ротації забирають із собою, хоч би куди їхали.
А от деяких місцевих не можу зрозуміти. Мало того, що викидають маленьких цуценят і кошенят на смітники, то ще й намагаються вбити! Є в нас тут одна «невдячна сусідка», яка одного разу потравила нашу живність. Добре, що попередня зміна звернула увагу, що Люся та Дуся ходять «чумні», подзвонили Морпіху. То він приїхав із Машею – ветлікаркою з Білопілля, яка взяла з собою всі необхідні медикаменти. Робили нашим пацієнтам уколи, крапельниці, на щастя – вдалося врятувати. В голові не вкладається! Як так можна?! Тим більше, ця сусідка сама колись працювала ветеринаром.
Собаки - то очі та вуха бійців і їхня безпека
Загалом, як старий воїн, скажу: собаки на блокпостах чи на позиціях – то не лише через любов до тварин. Собака завжди почує те, чого не почує людина. Хоч би як ти прислухався на чергуванні чи роздивлявся вночі у тепловізор… До речі, у різних випадках, гавкає собака теж по-різному: на чужака, на хижого звіра чи перед обстрілом. Якщо, наприклад, підійде хтось чужий, ляже за погорбом, ти його в тепловізор можеш і не побачити, а собака все відчує і сповістить. Тож завжди рекомендую військовим брати собак на позиції, бо вони – очі та вуха бійців і їхня безпека. Ось і зараз, наша Гільза наведе цуценят, підгодуємо, хлопці розберуть.
Командир ДФТГ «Вир» Іван Орєшнік у розмові підтвердив, що таке ставлення до чотирилапих охоронців - не лише на цьому блокпосту.
- Собаки, коти не просто живуть на блокпостах чи позиціях. Вони багато в чому допомагають зняти психологічну напругу, розрадити у тяжкі хвилини: загрози обстрілів, обстріли, тривоги, вибухи поруч. Але бійці знаходять хвилини, звичайно, не на шкоду основній діяльності, доглядати і захищати тих, хто поруч.
Війна - жорстока справа, але саме найважчі хвилини виявляють справжні якості людей. І мені дуже приємно, що фактично всі мої побратими не втратили вогники добра і милосердя, - говорить Іван Орєшнік.
Якби не ця клята війна…
Протягом майже тригодинної зустрічі, яка пролетіла на одному диханні, ми встигли поговорити і про тварин, і про службу, і про сина та зятя Сергія Вікторовича, які сьогодні також захищають країну зі зброєю в руках, і про Морпіха, який зустрів перші дні повномасштабної під Житомиром і не міг виїхати додому через ворожі блокпости. Втамували спрагу крижаним домашнім компотом, посмакували салатом із огірків та помідорів. Пофотографували грайливих сестричок – Люсю та Дусю й інших пухнастих «винуватців» мого приїзду на блокпост. І, звісно, не втрималась: приміряла важкий військовий бронік та зробила селфі з його власником – Морпіхом і ще з одним військовим, який завітав у справах до своїх побратимів.
Перед від’їздом до міста я вкотре почухала за вушком грайливу чорненьку Беретту і подумки побажала легких пологів майбутній матусі Гільзі, що тицяла носом у долоню Віктора Івановича і своїм втомленим виглядом наче сповіщала хлопцям про те, що чекати поповнення лишилось зовсім трішки.
«Тут так тепло і затишно… - подумалось у ту мить. – Якби не чорні вирви від ворожих снарядів, якби не вириті окопи та бліндажі, якби не автомати та бронежилети, якби не ця клята війна…»
