Збройні сили України – це просто потужна інституція, це армія, яка сьогодні вже ввійшла в історію військової науки. ЗСУ – це конкретні люди, воїни, захисники, у кожного з яких - своя історія, свій бойовий шлях. Ми продовжуємо розповідати історії про захисників, які сьогодні боронять Україну і є нашою надією на майбутню Перемогу.
Три герої, три історії і одне на всіх бажання – перемогти!
- Ми не знали, куди отримає призначення наш підрозділ, - говорить військовослужбовець Павло, який сьогодні захищає Сумщину. Підрозділ формувався на Львівщині, і ми готові були їхати на будь-яку ділянку фронту. Командування вважає, що наше перебування на Сумщині – більш доцільне. Тож, виконуємо поставлені завдання саме на цій території. Де будемо завтра – не ми вирішуємо.
З метою безпеки ми не обговорювали військові питання, а говорили більше про життя-буття бійців до війни і зараз.
Олексій, Михайло і Павло. У кожного - свій шлях на війну.
Олексій
До 24 лютого я мешкав у Києві. Як тільки почув вибухи, зрозумів, що відбувається, бо мав військовий досвід в АТО. До вторгнення родина була готова. Тож, із самого ранку зібрав дружину, дитину і виїхав зі столиці до Львова. Дружину відправив за кордон і подзвонив у Київ, аби записатись у тероборону.
- Там мені пояснили, що в київські загони тероборони - черга на кілька місяців і вже нікого туди не беруть, - згадує боєць. - Не сидіти ж у Львові, коли інші захищають країну. Тож, пішов у найближчий львівський військкомат і «записався» у підрозділ, який формувався.
У Києві залишилася мирна робота в банківській установі. У Львові – навчання в Українському Католицькому університеті на магістратурі. Зараз – захист країни.
Скажу чесно, думав, що потрапимо на схід: Донеччина – Луганщина. Не думав, що моя перша подорож на Сумщину буде саме такою.
Дізнаюся багато цікавого про ваш край, його історію, видатних земляків. Дуже хочеться побувати в інших куточках області, що обов’язково зроблю після Перемоги.
Михайло
- Для мене війна триває з 2014 року. Проходив службу у першу хвилю мобілізації, в основному на Донеччині. Потім – демобілізація і мирне життя у Львові. Працював барменом. Стояв у резерві, як такий, що маю військовий досвід. Почалася мобілізація - й ось я тут.
Теж на Сумщині вперше. Неймовірна природа, зелено, гарно. Зовсім не такий степ, як на Донбасі… Тож, іще більше злості й бажання не допустити сюди ворога.
Павло
- Сумщину є з чим порівняти. Служив на Луганщині і маю військовий досвід з 2014 року. Почався мій досвід із того, що ми з товаришем у березні 2014 року сиділи у Львівському офісі приватної компанії й читали новини: про Крим, про Донбас. Я мав досвід строкової служби у ЗСУ, проходив у нашій Львівській 80 десантно-штурмовій бригаді. Друг Павло - теж.
Наступного дня ми пішли на КПП нашої частини й попросили, щоб нас узяли у бригаду воювати. Нам сказали: «Йдіть, хлопці, додому і чекайте повісток».
Хто знає, скільки часу ті повістки доведеться чекати. Ми не здавались. Пішли на інше КПП, де залишились знайомі по службі. Знову почали проситися, вже у знайомих: «Дядьку Василь, нас в армію не беруть, допоможіть!». Дядько погодився. Наступного дня посадив нас у вантажівку і відправив на полігон. За кілька днів, уже на полігоні, нам таки вручили мобілізаційні повістки.
А вже через тиждень ми були на сході.
Павло багато розповідав різних історій про військові будні на сході. Загадали ми й пам’ятний для всіх сумчан день 2 вересня 2014 року. Цього дня з території рф поблизу селища Перемога Новоайдарського району під час ракетного обстрілу загинуло багато бійців, в тому числі 17 військовослужбовців 27 Сумської бригади.
- Під цей обстріл потрапили й ми, - згадує Павло. - Наша 80 ДШБ зазнала втрат. Далі ми охороняли ТЕЦ у місті Щастя. Нас, 14 осіб і два БТРи, відправили потримати її кілька днів. А потім трохи забули… Ми відбивали атаки ворога два тижні. Тоді я вперше «помер». Коли ми вийшли на зв’язок із частиною, то там дуже здивувались, що ми живі. Нас вже й зі списків на зарплату викреслили. Замість 14 осіб, нас змінили близько ста. ТЕЦ у місті Щастя ми відстояли.
Павло називав місця, які захищав їхній підрозділ, всі населенні пункти «на слуху»: Кримське, Золоте, Бахмут…
- На бахмутській трасі я «загинув» вдруге, - згадує Павло. - Маю другий день народження – 14 жовтня. Цього дня наша колона потрапила під обстріл. Наша машина йшла третьою, ворог вцілив у неї й вона загорілася. Як ми вижили – це окрема тема, вціліли всі. Може, тому, що в той день нас оберігала Покрова Божої Матері. Побратими, які бачили влучання в наш БТР, подумки вже попрощались із нами, бо зазвичай після таких вражень не виживають. З того часу маю додатковий день народження.
Так минув рік. Відслужив, демобілізувався, повернувся до мирного життя.
24 лютого пішов у військкомат із посади керівника спільного україно-німецького підприємства. Спочатку Перемога – тоді бізнес.
Теж на Сумщині – вперше. Все літо найбільше не вистачало нашого львівського дощу. Він мене заспокоює і додає настрою. У вас зовсім інша погода, але чудова природа.
Сьогодні у нашій частині фактично всі бійці прийшли у військкомат добровольцями. Підрозділ сформували за тиждень. Всі розуміють важливість завдання оборони країни. Наше завдання – проводити так звані стабілізаційні заходи на кордоні України. Якщо простіше пояснити, то «нам чужого не треба, але і свого нікому не віддамо».
- Іноді від місцевих доводиться чути: «От якби військових тут не було, то і нас би не обстрілювали»...
- Звичайно, не обстрілювали. Просто зайшли б війська з сусідньої держави, встановили свій прапор і всі, хто говорить «якби не стріляли», тихо сиділи б у підвалах.
Ми такі настрої чули на Луганщині у 2014 році. І там супротив місцевого населення ми відчули на собі. Пам’ятаєте банку меду, яку приніс «жалісливий» дідусь на блок-пост із вибухівкою всередині? Так це - на наш блок-пост… Ми пережили різне ставлення. Звільнені території по-іншому реагують на ЗСУ, ніж ті, де ще не йшов «руський мір».
Сьогодні на «тій» стороні добре знають і розуміють, що другої «прогулянки», як 24 лютого, на Сумщині вже не буде.
Ми співпрацюємо з прикордонникам, місцевими добровільними формуваннями. Так, нас «випробовують» на міцність: обстрілюють позиції, намагаються максимально завдати шкоди місцевій інфраструктурі. По-іншому вести війну держава-терорист не може.
Сьогодні наш підрозділ зазнає втрат: маємо загиблих і поранених побратимів. Це важко переживати, до цього неможливо звикнути.
- Чи маєте сьогодні в чомусь потреби? Чи потрібна допомога?
- Підрозділи ЗСУ сьогодні забезпечені всім необхідним. Ми ділимося продуктами з місцевими жителями. Щодо засобів захисту, то всі бійці розуміють важливість якісного захисту і, власне, забезпечують його в міру потреби.
Звичайно, є питання співпраці з місцевою владою: міської радою, старостатами. Ми тут маємо напрацювання і вирішуємо разом усі проблеми.
Зрозумійте, ми захищаємо не лише землю, не тільки територію, для нас Україна – це люди. Наше завдання – максимально зберегти життя кожного українця.
А ще хочу подякувати всім місцевим жителям за підтримку і допомогу. Я сьогодні «перевзував» машину і на шиномонтажі в Білопіллі мені сказали: «З військових гроші не беремо. Краще підпишіть прапор!».
На всіх прапорах ми пишемо «Разом – до Перемоги!».
Прапор, підписаний біцями підрозділу. де служить Павло і його побратими, сьогодні як реліквія у Нью-Йоркському офісі телекомпанії СВS
Ми в це віримо і ціною життя наближаємо Перемогу!
