– Прасцітутка! – кричить істерично жінка, – да штоб ви падавіліся сваєй мовай! Прасцітутка!
Іванка взагалі не знає, як наважилася приступити до цієї жінки, яка зараз кричить так, що навіть на відстані помітно, як у бік Іванки летить слина. Люди озираються, але не підходять. Жінка така трохи підбухнута, хоча на перший погляд – поважна пані. Та поважна вона була би, якби не роззявила рота. Бо як роззявила, то одразу ж видно стало, що пані не зовсім пані. Крім того, що з того рота ллється потік брутальної лайки в бік Іванки, так іще й рот той криво намадзьґаний якоюсь такою морквяною помадою. До того ж не лише губи, а й зуби. Таким ротом тільки лаятися.
– Пані, а чого це ви волаєте? – майже вирівнявши свій голос, щоб не тремтів, каже Іванка. – Вам зле? Не дуже розумію, що ви кричите, бо то іноземною. Я вже викликала поліцію, бо то щось неприпустиме діється в Стрийськім парку!
Пані, почувши про поліцію, поправляє зелену кофтинку і дуже моторно вступається геть, щось там іще собі підгавкуючи під носа.
– Ади, як Валєнтіна виспівує! – почула Іванка голос неподалік. Обернулася – продавчиня морозива.
– Вона дуже не зле розмовляє по-людськи, – продовжила жінка, – а як за комір си заллє, так одноментно згадує вєлікую родіну.
– Вона недавно у Львові? – спитала Іванка.
– Та яке! Років п'ятдесят, певно, але хіба то щось значить? – жінка махнула рукою і повернулася до магазину.
Іванка опускається на лавку, голосно видихнувши.
Ніяк не може звикнути до к*ц*пської мови у Львові. Скільки разів собі казала: "Стишся! Воно тобі треба?" А до діла приходить – і біси лізуть прямо! Хоча страшно, звичайно, та лиш до того моменту, як Іванка дістає яскраво-червону помаду, дзеркальце і починає фарбувати губи. Тоді Іванці стає смішно. "Такий собі ОКР, – думає вона. – Коли хвилюєшся, треба фарбувати губи. Добре, що я хоч жінка, бо невдобно би вийшло".
Іванка дуже яскрава вся, не лише помада: одяг, волосся... І погляд! Вона дивиться зазвичай на людей так, наче хоче сказати щось важливе, відкрити якийсь секрет, якесь таємне знання. Дивиться так – і мовчить. А от жіночці цій не змовчала. Може, тому що якраз перед тим підфарбувала губи?
Ця пані тут, на цій лавці, сиділа й слухала якогось кобзона зі смартфона. Іванка зробила їй зауваження, що занадто голосно лунає російська пісня, а ту поперло.
"Вирішила чомусь, що я її конкурентка у професійній сфері", – Іванка усміхнулася.
Іванці подобається, що вона Іванка. Ось уже дев'ять років, відтоді, як переїхала до Львова, вона Іванка, хоч до того була Яною.
Вона не випускає з рук помаду. Чому російською мовою люди зазвичай розмовляють так голосно? Може, їй просто краще ця мова чується? Може, вона їй просто дуже болить?
Іванка знову підфарбовує губи і стає схожою на Чеширського кота. Іванка любить котів. Вона згадує свою чорну різнооку кицьку Пані Вапліте, яка пішла на райдугу дев'ять років тому. Пішла, як справжня представниця Розстріляного відродження, розтоптана брудним черевиком п'яного ополченця. Іванка тоді, мабуть, остаточно вирішила виїхати з Міста, бо нічого більше її там не тримало.
Вона кликала старшу сестру з собою "на материк", а та лякалася за долю сина: "Ты что, Артёмку там будут бить!"
Іванка усміхнулася. Тепер Артьомку будут біть не лише "там", а куди б Артьомка не приїхав.
Іванка знову дістала помаду. Мабуть, треба знову написати психотерапевту... Господи, писати психотерапевту після того, як покинула пити антидепресанти, це так як писати колишньому...
Вона підмалювала губи. Іванці подобається, коли люди дивляться на неї – і усміхаються. І яскрава помада їй подобається. Вона колись не вміла носити червону. Ви навіть не уявляєте, як це складно! Якщо ти не готова її на себе приміряти, то вона й не пасуватиме тобі. Але з червоною стаєш зовсім іншою людиною – красивою, сильною, впевненою в собі. Навіть трохи вищою на зріст.
Іванка вперше нафарбувалася червоною помадою в перший день війни.
Коли вона в розмові згадує початок війни, люди зазвичай уявляють собі 24 лютого 2022.
Іванчина війна почалася 13 березня 2014. Тоді Дмитро загинув у неї на очах. Його зарізали. А Іванка сиділа в автобусі на площі з друзями, де їх заховала "служба божа" від ошалілого натовпу та незрозумілих людей у чорному, які просто розчавили їхній антивоєнний мітинг. Вона тоді намагалася осягнути той факт, що у її Місті отак просто в неї на очах люди, більшість із яких вона знала і навіть любила, можуть забити до смерті людину. І що почалася війна. І от саме тоді Іванка намацала в кишені помаду, яка незрозуміло як потрапила туди. Може, випадково вхопила її вранці з комода разом із ключами... Вона довго тримала в руках гладенький пластик. "Схожа на кулю", – прошепотіла тоді.
– 23 калібр... – відповів так само пошепки Костик, і Іванка вдячно глянула на нього.
Помада була такою нелогічною, недоречною в тій ситуації! Дівчина зняла ковпачок і почала мазати нею губи. Без дзеркала. І одразу стало спокійніше.
Тепер, коли їй страшно, вона постійно маже губи.
Іванка сховала помаду, дзеркальце і підняла обличчя, якого одразу ж крізь листя торкнулося сонце.
Помада повертає її додому.
У неї з вікна вдома було видно Помаду. Її було видно звідусіль у Місті. У них був недіючий завод, і в 2012 туди приїхав Паскаль, художник із Камеруна. Там, на заводі, працювала "Ізоляція", мистецький фонд. І Паскаль приїхав у рамках якогось проєкту. Іванка не розуміла, чим велетенська труба нагадала йому помаду, але це вийшло дуже круто – 5-метрова помада на трубі котельні. Їй це дуже подобалося! Саме цю помаду дівчина вважала символом її Міста, символом краси, символом миру, ну бо що може краще символізувати мир, ніж помада?! Ця помада була таким наче повідомленням, що це Місто – це не тільки місто шахт і брухту, але й острів мрії. І вона все ж таки залишалася в ньому доти, доки там була ця помада.
Іванка ходила вулицями, які більше не вели її додому, бо дім наче зник із міста, бо він зник із серця, але не виїжджала.
І їй тоді вперше почала боліти російська мова. А українську вона взагалі перестала чути. Вона навіть сама розмовляти нею перестала після загибелі Пані Вапліте. Від страху. Як же легко бути патріотом у Львові, як легко розмовляти українською! Чому люди не користуються цим правом? Вдома було важко. А після березня 2014 – взагалі неможливо. І Іванка залишалася, бо ще був Костик. І була Помада.
Кожного ранку вона бачила її з вікна. Але одного дня почула вибух, глянула у вікно, а Помади нема. На її місці до неба піднімався густий чорний дим, наче беручи Місто в чорну рамку. І Костика теж не стало в той же день.
Замість мистецького центру на території заводу з 2014 року – тюрма, концтабір. Помада, очевидно, не дуже асоціюється із тюрмою, на яке перетворився не лише завод, а й усе Іванчине Місто.
Іванка криво усміхнулася й знову дістала із рюкзачка помаду. Покрутила її між пальцями і поклала назад.
Там, у тюрмі, залишився Костик. Тоді була облава, багатьох забрали. І Костика теж.
А в Іванки залишився конверт із 548 доларами із написом "На дорогу". І вона поїхала – околицями через Волноваху до Маріуполя, а далі до Києва і нарешті до Львова, де живуть двоюрідні сестри. Тепер вона вже дев'ять років тут, пережила ковід, зустріла Велику війну, поховала бабусю.
І найсумніше те, що Іванка навіть не знає, чи колись повернеться додому. Навіть коли Місто звільнять. Навіщо, якщо там уже немає Помади?
На обличчя дівчини набігає тінь – то сонце заховалося за хмари.
Учора в обмінних списках полонених знову не було Костика. От уже дев'ять років Іванка шукає його в цих списках. І зціплює від страху зуби, коли чує російську на вулиці. І здригається, коли чує ім'я Яна. І фарбує, фарбує, фарбує губи червоною помадою.
