Вузенька стежина, що бігла від центру села мимо моєї школи на Низ. Вузенька, облямована в окремих місцях кущами бузку, що кожного травня заквітчував прилеглі до школи місцини, даруючи перехожим свій неповторний, духмяний аромат.
В інших місцях – степове різнотрав΄я, що щедро вкривало круті схили, над якими проходила ця стежина. Виходила ж вона до ще крутішого схилу, по якому треба було спускатись на Низ, вулицю, що тягнулась двома рядами селянських хат по правому березі Сули...
На сьогодні, це вулиця Набережна, вже зовсім з іншим типом хат – добротними, обнесеними цеглою, з такими ж добротними надвірними будівлями: де й подівались лоза, очерет, саман давніх часів. Але повернімось до цієї стежини.
Зліва лежали людські городи, що були обсаджені соняхами, такими красивими у період їх цвітіння. Їх, повернуті до сонця голівки, супроводжували тебе не один десяток метрів: так і хотілося доторкнутись до цієї краси, якби не бджілки, що густо копошились на численних квіточках. Ні, не страшно було отримати від них укус. Зупиняло інше: навіщо заважати їм жити своїм життям? Проходиш мимо. А ось і крутий поворот вправо. Зліва величенький майданчик, що вкритий запашними, цілющими травами. Серед незнаних мною трав бачу і знайомі «обличчя» - материнку, чебрець, трішки подалі – кущики цілющого звіробою.
Праворуч від крутого спуску, на горі, на невеликому п΄ятачку, розміщувалась садиба Горюшків, трьох бабусь. Увесь низ – це рівнина, що прилягала до крутих правих схилів річкової долини. І лише хата Горюшків, облямована вишнями та сливами, які щедро дарували білий цвіт щовесни, височіла над західною частиною вулиці. Звідси, по-вуличному – Горюшки, Горющиха і щось подібне. Малим був, тому й не знаю історії цієї своєрідної родини: три жінки, без чоловіків (війна забрала? Чи так і не зуміли знайти собі пари?), без діток… Був правда брат, десь у далекому від Верхосулки Ленінграді, який мав високий морський чин – адмірал (Прізвище – Лазорко, тільки це і пам΄ятаю).
На місці хати Горюшків вже росте високе, розлоге дерево серед багаточисленних нижчих дерев. Внизу обійстя Зубченка Володимира Григоровича, нині теж не жиле.Фото: facebook.com/Євген Грищенко
За моєї пам΄яті, він був лишень раз у селі. Знаю про це достеменно, бо він дружив із моїм батьком. І гостював у нас, і мої батьки відвідували його в Ленінграді. Жили собі ці три жінки, але, такий уже закон життя, прийшов час прощатись із цим світом. Помирає спочатку одна, через короткий час і друга… Третя ж, залишившись сама, закінчує свій життєвий шлях на дверній ручці. Не стало господинь, не стало й тієї хатини і (о історія!) не стало і тієї стежини, що пролягала мимо їх садиби, і теж десь через рік чи два. Чому?
Розповідаю. Стежка, про яку я веду розповідь, натоптана низянами та валіївцями. Це скорочувало шлях до сільського клубу, пошти, школи чи на місце роботи. Я ж бігав до своєї бабусі Галі, яка допомагала глядіти моїх маленьких діток, доки ми були на роботі. Літня пора. Біжу на Низ. Але, стоп. Стежка обривається. Попереду обрив метрів до п΄яти. Довелось продиратись через кущі, щоб його оминути, спуститись донизу. Зустрічаю по дорозі Крятова Івана Миколайовича, нашого директора будинку культури, який постійно натоптував цю стежину і з яким у мене були досить дружні відносини. Розповідаю йому цю історію, на яку чую відповідь: «Та не може бути. Я ж о першій годині ночі повертався додому по ній, а тепер якийсь там обрив».
Пішов він далі, але, зрозуміло, в останній раз: стіна таки стала перепоною. Довелось натоптувати вже іншу стежину, іншим маршрутом. А жаль. Такі чудові краєвиди відкривались із неї у свій час – Сула, Валіївка, Лохня були як на долоні. Це подалі, а попереду тебе крутий схил, де можна було бачити дядька Альошку Бондаренка, який косив травицю для своєї корівчини, благо він жив неподалік і це запашне степове сіно носив на своїх плечах на Низ.
Нижче була невелика левада, де ще років з п΄ять тому були шкільні навчально-дослідні ділянки, а ще раніше - Верхосульське народне училище. А сьогодні, це царство американського клена, через яке пройти – це ціла проблема. Ну що ж. Усе з часом змінюється. Змінюються ландшафти, змінюються покоління людей і лише людська пам΄ять утримує все таким, яким вона зафіксувала його у свій час. Але ж і люди не вічні. Фото… Жалію, що у свій час мало фіксував те, що хотілось би сьогодні побачити хоча б на світлині.
Це розповідь лише про одну Верхосульську стежину. А скільки їх було у нашому житті, особливо у дитинстві – все хотілось дослідити, якомога більше побачити. Ось і бігали по тих, тепер уже не існуючих, стежках нашого дитинства. А вони ж у кожного із нас свої…
