Під кінець свого життєвого шляху так часто згадується минуле. І саме оте раннє - дитяче, юнацьке, молоде, часто дурнувате (такі вже ж реалії нашого життя). Може й справді дурнувате, але ж твоє, таке рідне на сьогоднішній день.
Раніше згадувались самі ранні роки мого життя – «видохся» у споминах цього періоду, чи не самого щасливого періоду життя (хоча… та сам Бог знає, що ще може згадатись, від якогось самого малесенького слова).
Потім шкільні, юнацькі роки, роки служби у Війську і т. д. Добрі спомини є із «Віку Ісуса Христа», та й із пізнішого… До самого скону. У кожному періоді життя свої родзинки. Хоча були й прикрощі… та ще й часто такі багаті!!! Але ж хочеться згадувати щось приємне, що й тоді урізноманітнювало і скрашувало нашу буденщину.
Повернення в молодістьФото: facebook.com/Євген Грищенко
Буденщина… Але ж яка приємна! Навіть екзамен з історії педагогіки, що приймала Якубанець Зінаїда (?). Вибачайте, але згадати імʼя й по-батюшці через більше ніж 50 років не так - то й просто. Але сама ситуація - як «на долоні»!
Як сказав вище, екзамен із історії педагогіки. Як завжди заходимо: Абравіт, Ткаченко, Ґігашвілі, Грищенко і… як ніколи - Макаренко. Треба було чоловіку кудись терміново.
Макаренко, сидить по центру, відхиливши голову вліво. На польовому практикумі з зоології хребетних у навчальному центрі «Вакалівщина»Фото: facebook.com/Євген Грищенко
Стиль відповідей і сприйняття процесу екзамену уже склався у нас сам по собі, за не один рік навчання. А тут щось інше. Раз терміново, то Макаренко сідає перший за стіл викладача, починає по першому питанню екзаменаційного білета (не квитка, а саме білета - такі вже ж реалії нашого тогочасного життя) давати відповідь. Якубанець уважно вислуховує. Потім говорить, що це не зовсім так. Макаренко ж із зустрічним питанням: «А можна, я дам відповідь на друге питання? Може у мене там краще вийде» .
Об‘єкти наших досліджень і сьогодні не перевились (правда, це вже зоологія безхребетних – інший курс)Фото: facebook.com/Євген Грищенко
- Добре, говоріть, - викладач до нього. Студент «розливається» по другому питанню, поглядаючи на сприйняття відповіді викладачем. Бачить, що тут щось знову не гаразд. І сам запитує: «Що, знову не те?». Ще й з такою мімікою на обличчі, що була притаманна саме цьому чоловіку - Макаренку (А прізвище ж яке - «педагогічне»!!!).
- Не те, - чує у відповідь від викладача.
Мимохіть задумується… А потім, так просто: "А Ви ставте додаткові питання, може я й відповім добре".
Питання одне, друге… Відповіді…
Реакція викладача на них: закрила лице руками, схилилася над столом; її тіло починає здригатися – від сміху.
- Бачу, знову не те кажу, - студент до Якубанець, із таким виразом на обличчі, що й передали словами не просто. Але не сприйняти цей вираз – складно. Навіть викладачу.
- Не те, - вже з відкритим сміхом жіночка-викладач. Давайте залікову і спішіть у своїх, таких невідкладних для вас справах, - виставляючи оцінку, вона до нього, та витираючи сльози, що виступили від сміху.
Колись Євген Васильченко, байкар із Будилки, та й не лише байкар, а й прозаїк, роблячи крити+ч+н+ий аналіз моїх «опусів», зробив зауваження, що я, у своїх розповідях, дуже деталізую ситуацію. Я не професіонал, тому вибачайте. Як згадується, так і викладається на папері. З отими, колишніми сприйняттями тої ситуації… З отими емоціями. Адже й ми сміялись разом із викладачем.
Та чого лишень не траплялось… Але вчились добре. Старалися із усієї сили...
