Осінь… Цікава пора року, з мінливою погодою: то стоїть «бабине літо» з теплою і сухою дниною, що радує тебе останнім теплом, то ось подуло з іншого краю і… задощило. Задощило й похолодало. Правда, і в такі дні є свої чудові моменти, що залишають у твоїй памʹяті приємні відчуття.
Дощить. Але, незважаючи на це, тебе тягне до лісу, що змінився в осінній час невпізнанно: вкрився золотом, багрянцем. Від дощу, ці золотаві листочки, змокріли, але своєї краси не втратили. Схиляєшся плечем на стовбур, теж мокрий, що те осіннє листя, щоб перепочити, і спостерігаєш, як то один, то другий листочок під поривом вітру, під вагою води, падає донизу. Падає важко.
І згадується тихий, сухий день, коли вони опускаються донизу, повільно кружляючи, вкриваючи суцільним, різнобарвним килимом довкілля лісу. Спускаєшся у ложбинку. Тут, о цій порі, можна знайти й осіннього гриба – опенька. Особливо придивляєшся до поодиноких пеньочків, стовбурів дерев, що підгнивають, вкрившись зеленим мохом. Бо це улюблені їх місця, саме тут вони полюбляють «отаборитися». Нагинаєшся, розгрібаєш мокре листя і… перша знахідка. Шукай далі, бо це сімейний гриб. Поряд обовʹязково буде ще й ще.
Осінь, незважаючи на примхи погоди, може нести не лише приємні, незабутні враження, але й певні прикрощі, теж незабутні.
– Женя, принеси пару відер води, бо пусті вже он стоять, - чую від своєї бабусі Варі.
– Ой, не хочу! - я у відповідь, хоча завідомо знаю, що йти таки доведеться.
Не подумайте, що я був таким лінивим. Зовсім ні. А справа ось у чім. Пішли затяжні осінні дощі, дорогу геть розквасило, а колодязь наш стояв через дорогу. Тим паче, що тракторами витягували до Валіївки автомобілі, що робило цю дорогу ще складнішою. Ну, кому охота по такій грязі носити відра з водою. Правда, бабуся намагається тебе заспокоїти: «Тато там проклав стежку з соломи, буде краще нести».
– Та так, - я у відповідь. - Вже дві машини недавно тракторами тягнули, то й канаву не перестрибнеш, - закінчую я. Але відра до рук і до колодязя. Де ж ти дінешся. Виходиш за ворота. Дійсно, тато виклав стежку, але ж… вона у двох місцях «розірвана» гусеницями трактора. З пустими відрами, то ще так, можна перестрибнути. А з повними. Доводиться перенести спочатку одне відро, а потім друге. Але, як би там не було, а вода вже в хаті.
До школи в такі дні ходити було простіше: під дворами вилася стежка. І хоча й тут було достатньо грязі, але ж не такої, як серед вулиці.
Запамʹятався ще один день – 1 грудня, це точно, але якого року вже сказати важко: 1960 чи може 1961, десь так. Прямую до школи. Початок зими, але кругом грязі - во! Вже ж вона й остогидла, як люблять у нас, у селі, говорити. Але школа, то святе. Вдома нас, дітей, ніколи не залишали, навіть щоб відпасти «чергу» - корівок. А ось у класі було запитує вчитель, хто відсутній, на що черговий відповідає: «В класі немає того то й того, бо пасуть «череду», чи щось подібне.
Так от, уже й школа. Чобітки треба добре витерти травичкою, чи ще й помити. І до класу. Уроки, як завше, тягнуться довго, ви ж це самі памʹятаєте, а перерви такі короткі. Але ось усе позаду. Йдемо додому. Нас супроводжує пронизливий північний вітер. Холодно, хто знає як! Але грязі як не було. Зате грудень виправдав свою назву на сто відсотків – кругом грудки, аж йти складно. Це вже підходить зимонька-зима…
8.10.2021 р.
На фото Верхосулка осіння.
