Жителі найвіддаленішого села Білопільської громади Ободи живуть в умовах постійних бойових дій поблизу кордону з рф і мріють про Перемогу.
Місцева жителька Світлана Леоненко розповіла Білопілля.City про те, як змінилось її життя після 24 лютого.
Про початок війни почули не з новин, а у відчинену кватирку
"Уночі з 23 на 24 лютого без повідомлень у новинах ми все самі почули й відразу зрозуміли. Хоч і готувалися морально до цих подій, та важко було усвідомлювати, що в будь-який момент може «прилетіти»", - каже жінка.
Втім, «прилітати», так називають на прикордонних територіях обстріли, почало в останні пару місяців, а до цього люди й так жили в тривозі й оточенні.
Втім, 24 лютого звичне для всіх життя зупинилося.
Світлана Леоненко
"Ми – найвіддаленіше село громади, до нас і в кращі часи раз чи двічі на тиждень їздила маршрутка з Білопілля. А під час війни ми опинилися чи то оточені, чи просто «загубились».
Транспорт до нас не ходив, люди виїхати не могли, бо закінчилось пальне. За день у село могла приїхати одна машина, а могла й не приїхати. До речі, найчастіше і регулярно першими почали їздити до нас збирачі молока. Розказували, як проїжджали через ворожі блок-пости, зруйновані мости… Забирали молоко і давали хоч якісь гроші.
Хто з наших збирався «в гОрод», тому передавали всі доручення. Але що можна було тоді, у лютому-березні, зробити навіть у Білопіллі: банкомати не працювали, в магазинах - черги та відсутність товару, до Сум їхати небезпечно…" - згадує Світлана.
Хліб в Ободи вперше привезли через пару тижнів після початку вторгнення. Про приїзд "швидкої", ліки та інші необхідні товари - взагалі мови не було. Людей виручали власні запаси харчів. В погребах була тушонка, закатка різна, хліб пекли самі.
Однак про себе люди оді думали мало. Всім селом збирали допомогу військовим, передавали на передову. Несли все: і консервацію, і сало, й інші продукти.
"А ще – заспокоювали родичів. Багато хто з них залишився відірваним від родини: Харків, Київ, інші міста, де точилися бої. Телефон не замовкав – хвилювалися ми, хвилювалися за нас.
Чого тоді тільки не почули. Розказували, що у нас - уже росія, що нас оточили, що прапор змінили… Дуже тривожні були часи", - згадує вона.
Загибель земляка переживали всім селом
Одним із найважчих моментів у селі стала звістка про загибель земляка Олександра Одинцова.
Олександр Одинцов
"Цей хлопець виріс у нас на очах, ми спілкувалися з мамою, яка дуже пишалася сином, розповідала про його досягнення й успіхи.
Ми раділи разом із нею його перемогам і дуже тривожилися за хлопця, який пішов на війну ще у 2019 році. Батьки хвилювалися, коли хлопець відслужив один контракт і у 2021 підписав наступний.
Збирався одружитись. Але страшна звістка прийшла в наше село…" - говорить Світлана.
Жінка розповіла, що Сашу поховали в Сумах, але не привезти для прощання в Ободи, не могли.
Село зустрічало Героя на колінах.
Село зустрічає на колінах Олександра Одинцова
"Кожен із нас, згадуючи Сашу, думав і про своїх рідних, які зараз боронять Батьківщину. В кожній нашій родині такі є. У мене служать два зяті та племінник.
Племінник – артилерист. Телефонує рідко. Каже напівжартома: «Все нормально, ми - майже в пеклі. Але і ворога туди відправляємо…» Звернувся, щоб ми допомогли зібрати кошти на військове спорядження. Де служить - не говорив, тільки натякав, що в новинах ми чуємо про їхню «роботу».
Написала всім, хто міг допомогти. Що зібрала, передала. Племінник дякував. А ще розповів, що проходив навчання на іноземній техніці. Казав, що це абсолютно відмінна від «совкової» зброя, яка створена для того, щоб нею воювати, а не просто, щоб була. Зброя - сучасна, зручна і набагато точніша. Тепер я розумію, чому її так бояться орки", - веде мову Світлана.
Окрім племінника на службу всі разом збирали ще й зятя. Люди купували й спорядження, і одяг, і інші, необхідні для війни речі. Якби не всі ці клопоти, то не відомо, як би пережили ці важкі місяці. Адже транспортний зв'язок відновився тільки після звільнення області від росіян.
Тривожне літо 2022
Ми розмовляли зі Світланою у неї в дворі, де паслися кури, привітно махала хвостом собака. Десь за селом мукали корови.
Літо в Ободах
Село жило своїм звичним і тривожним життям. Раптом десь грюкнуло: якийсь господар, можливо, якусь дощечку прибивав. Ми відразу перервали розмову і почали прислухатися, бо життя на кордоні й постійні обстріли навчили вловлювати небезпеку.
"Та ні, наче не «прильот»", - каже Світлана.
"А як ви реагуєте на «прильоти»? Хто вам про них повідомляє?" - поцікавилась я.
"У телефоні додаток, який сповіщає про повітряну тривогу, я вимкнула, бо не встигаю реагувати. Сирен у нас тут немає. А всі «прильоти», тобто артобстріли, чуємо й так.
І в фейсбук чи телеграми не дивимося, бо інтернет не всюди бере. Та й телефонного зв’язку як не було якісного, так і немає.
Тож як починає бахкати, то уже знаємо, звідки летить і по кому. І телефонів не треба, вже за звуком розрізняємо, що це - десь біля Яструбиного, а це - по Павлівці, а це на Миколаївку полетіло….
Яка там сирена чи додаток: вже з перших звуків розуміємо - поруч впаде чи далі полетить. Як чуємо, що поруч, то ховаємось у хату чи погріб. А якщо далеко, то вже майже ніхто не реагує", - каже жінка.
Якраз під нашу розмову вулицею гнали череду: корови, телята неквапливо йшли додому. За графіком - на обіднє доїння.
"Я торік продала корову, - каже Світлана. - Здоров’я вже не те щоб сіно заготовляти. І правильно вчинила: щоб я зараз робила? Молоко і те не завжди приїжджали забирати. А пасти як і де?
Он нещодавно обстріляли наше стадо корів. У мене зараз мурахи по тілу від згадки, як після прильотів посічена осколками худоба йшла вулицею. Корови в крові ревуть…Власники собі плачуть. Дивитися на все це неможливо було".
Тоді довелось кількох корівок дорізати. Проте головне, що ніхто з людей не постраждав.
Ми зі Світланою зайшли в хату.
"Тут ще після Зеленої Неділі не прибрала траву. Хоч зараз і не до свят, але ж є традиції.
Ми в нашому Ободівському будинку культури намагаємось якісь заходи провести, людей організувати. Всі так втомилися від стресових ситуацій, важких думок", - розказує вона.
На Великдень провели виставку пасок місцевих господинь. Потім їх смакували. Люди всіма силами намагаються підтримувати порядок на території Будинку культури, висаджують квіти, доглядають пам’ятники. Роботи вистачає.
"А в ту кімнату краще не заходити", - зупиняє мене Світлана.
Кімната в будинку Світлани Леоненко
"Там як повісила темні фіранки ще у лютому, зробила таке собі світломаскування, так і не хочу їх знімати. Як згадаю, що звідти видно кордон із росією, то й дивитись у той бік не хочеться.
В кімнаті ще телевізор стоїть. Його з розетки від’єднала, бо показують там на Т2 російські канали. Вимкнула, щоб і духу не було. Знаю, що в селі дехто дивиться, бо й фільми показують, і концерти. Які там фільми… Не хочеться й згадувати.
А ще в мене в тій кімнаті інкубатор стоїть, курчат висиджує. Треба ж, щоб хоч якесь господарство було вдома. Онуки приїдуть, діти, зятям допомагати треба", - говорить вона.
Світлана Леоненко з онуками
Не дивлячись на війну і постійні обстріли, Світлана посадила город, грядки. Вона впевнена, що запас харчів завжди має бути, а вирощене власними силами врази смачніше.
"Ми готові до всього. Пережили й блокування, і зараз живемо під обстрілами. Сьогодні чуємо, як десь на полі комбайни працюють. І радісно, і тривожно. Дуже хочеться, щоб і врожай зібрали, і всі залишилися неушкодженими.
До всього готові, але не здаватись і не залишати наше село. Заради чого тоді воюють мій племінник, мої зяті? Заради чого гинуть захисники? Заради нас, аби зберегти Україну і не поступитися ні сантиметром нашої землі. Все, що від нас залежить, ми робимо. Ободи – це Україна! Ми налаштовані на Перемогу і робимо все, аби її наблизити", - завершує свою розповідь Світлана.
А ще тут не лише мріють, а й роблять усе від них залежне, щоб повернутися до мирного життя після Перемоги.
