Життя під час війни

Хоч редакції газет «Вісник Куп’янщини» та «Білопільщина» переїхали в більш безпечні місця, вони намагаються гуртувати навколо себе розкиданих війною людей.

Важко було уявити того четверга, 24 лютого, що попереду — роки повномасштабної війни. Ми прийшли на роботу, як завжди. Вранці чули вибухи. Ширилися чутки про танки в місті, про десант на вулиці Гагаріна… Розгубленість. Страх. Невизначеність. Почалася наша боротьба. Наш спротив.

Наші колеги-журналісти з Чехії відвідали Херсон, Суми та Харків — регіони, що живуть під постійною загрозою обстрілів і дронових атак, але тримаються, попри все! У своєму репортажі Томаш Бролік та Ондржей Кундра фіксували не лише хроніку війни, а й те, як у містах за кілька десятків кілометрів від російського кордону люди продовжують народжувати дітей, ходити на роботу, відкривати школи під землею й вірити в майбутнє.

Коли до мене звертаються колеги з інших регіонів чи з-за кордону з проханням попрацювати в Сумах, я завжди відчуваю дві речі — радість і велику відповідальність. Радість — бо це можливість розповісти про наше місто і довіру колег. Відповідальність — бо розумію: якими побачать Суми вони, такими їх побачить і світ.

Впродовж останніх шести місяців газета "Білопільщина" і сайт Білопілля.City приділяли посилену увагу питанням, із якими постійно доводиться стикатися мешканцям прифронтових територій, до яких відноситься і Білопільщина. Шляхом розповідей про той чи інший досвід роботи ми прагнули його масштабувати і таким чином допомогти вирішити нагальні проблеми як окремій людині, так і громадам, що перебувають під обстрілами. Чи стали ці поради та досвід у нагоді для інших людей? Про це ми попросили розповісти начальника Білопільського відділу Сумської філії Сумського обласного центру зайнятості Юлію Гедерим.

Навіть тоді, коли війна перекроїла життя тисяч людей, Ірина не поставила на паузу ані свою справу, ані відповідальність перед клієнтами. Навпаки – під час повномасштабної війни підприємиця не лише не зупинила роботу в Білопіллі, а й розширила власну справу, скориставшись допомогою від держави та відкривши друге ательє вже в обласному центрі.

Мешканка прикордонної Білопільщини пережила дві війни, однак саме повномасштабна агресія росії змусила її назавжди залишити рідну домівку. Майже рік 91-річна Антоніна Іванівна жила під постійними обстрілами — без електропостачання, води та опалення, у постійній небезпеці для життя. Попри важкі умови, жінка тривалий час відмовлялася від евакуації.

За сприяння Шведського Червоного Хреста передано 1222 комплектів постільної білизни для людей вразливих категорій, які мешкають у Білопільській громаді. 

Рішення Юлії Бражник покинути Україну на початку повномасштабної війни не було легким. Воно далося через страх, сумніви, внутрішню боротьбу й відчуття провини. Але як мати вона зробила вибір, у якому безпека дітей стала важливішою за стабільність, кар’єру й звичне життя. Сьогодні Юлія живе в Канаді, будує кар’єру, виховує доньку і сина, біжить марафони — і водночас несе з собою Білопілля, Україну і власну історію, яку не стерти ні відстанями, ні роками.

Гуманітарна допомога під час повномасштабної війни має особливу цінність для жителів прикордонних громад, які щодня живуть під загрозою російських атак і змушені оперативно долати наслідки руйнувань.

Прифронтова Білопільщина знову опинилася під ударом. Керовані авіабомби впали зовсім поряд із житловим будинком 20-річного хлопця. Лише випадок врятував йому життя — у момент обстрілу його не було вдома.

Лілія Річкіна - про війну, про ставлення на ній до жінки, про відповідальність та довіру