Щоденник війни: історія переселенки з Білопільщини

Якось раз мені довелося стати свідком розмови, яку завела компанія друзів. Хлопці й дівчата, які за віком були вдвічі менші за мене, зустрівшись після тривалої розлуки, сиділи у дружньому колі, пили каву з печивом, жартували і говорили… про війну. Кожна фраза, мов лезом, різала мій слух, у їхніх спогадах спливали подробиці перших днів, тижнів повномасштабної: обстріли Сумщини, ворожі «Гради», що «плювалися» вогнем, ракетні вибухи в Харкові і втеча в метро під крики «В укриття!!!» - все це вони знали не з кіно, не з розповідей знайомих. Вони бачили це на власні очі.

Тоді подумалося: «А що далі? Що буде далі з цими, по суті, ще дітьми? Якими вони стануть «після», коли врешті все закінчиться... Як ці спогади вплинуть на їхнє життя? Про що вони зможуть розповісти вже своїм дітям та онукам, згадуючи свою молодість? Й чи будуть їхні малі нащадки просити їх «розказати про війну», як це робила я у свої чотири рочки, зручно вмощуючись у дідуся на колінах і слухаючи його «страшну казку» про Другу Світову.

Одну з таких історій закарбував у собі невеличкий щоденник дівчини-переселенки Анни з Білопільщини, яка на початку повномасштабного вторгнення опинилась в окупації, в іншій громаді Сумщини, та змушена була лишити свій дім у пошуках безпеки.

Лютий

22 лютого. Ми з хлопцем залишили невеличку квартиру, яку знімали п’ять місяців у Сумах, та приїхали до нього додому. Перебрали речі, спакували валізи. За три дні – виїжджаємо зі Стасом до Польщі, на заробітки. Документи готові, роботу знайдено, нас там чекають.

22 лютого речі до Польщі були зібрані. Молодь готувалася до від'їздуАвтор: З особистого архіву героїні матеріалу

23 лютого. День видався сонячний та сніжний. Менші братик і сестричка мого хлопця граються на вулиці в сніжки, а я дозбирую речі в поїздку. Всі документи – в одну папку. Навіть медкарту взяла, про всяк випадок.

23 лютого, 23:25. Сидимо в кімнаті, дивимося фільм. Повернулася до хлопця зі словами: "Може, пішли завтра погуляємо? Візьмемо Чака й Челсі (то дві їхні німецькі вівчарки), подзвонимо Владу, разом прогуляємось…" Стас погодився, і, додивившись фільм, ми позасинали.

24 лютого, 4:23. Прокинувшись від гучного звуку, схопила за плече свого хлопця і викрикнула його ім’я. «На автоматі» кинулася до вікна, щоб відкрити ролет. Не встигла добігти, як почула його крик: "Відійди від вікна!". Перша думка була, що через високу температуру вибухнув дров’яний котел на першому поверсі.

"Мам, що це?" - запитав Стас у своєї матері. Ми втрьох дивилися у вікно, в якому за кількасот метрів блимало і летіло щось для нас досі невідоме.

"Збирайтеся, діти. Вдягайтеся тепло і заберіть усі документи" – спокійно сказала свекруха. Ступор. Що робити? Чому?!

"Мама, що це світиться?" – спитала мою свекруху семирічна донька.

"Салюти, доця, не хвилюйся…"

Пролунав телефонний дзвінок. "Оксано, мою позицію обстрілюють, ми тікаємо. Бери дітей, документи, тікайте у підвал", - сказав моїй свекрусі її чоловік-прикордонник.

Знову шок і паніка. Мені дуже хотілось чимось допомогти, але я розуміла, що не можу. Одяглись, побігли. На вулиці сніжно та холодно. Перший ранок війни ми уп’ятьох провели у підвалі, на кукурудзі.

24 лютого, 6:00. Мама Оксана пішла на роботу, до прикордонного відділу, щоб забрати машину, яку залишила там учора. І ми лишилися самі. Страх. Вибух. Один. Два. Десять... повністю зник мобільний зв'язок.

24 лютого. 8 ранку. "Алло, мам! Як ти? Що у вас?!" - нарешті я змогла додзвонитися і своїй мамі, яка також живе за 15 км від росії. Поговоривши з нею, була рада, що хоча б – на зв'язку.

24 лютого, 12:00. Ми залишилися самі. Двоє повнолітніх і двоє малих дітей. Маму Оксану знову викликали на роботу. Паніка. Що будемо робити самі? Як діяти? Знову вибух. Два. П'ять. Багато. То близько, то далеко.

25 лютого, 7 ранку. Прокинулись від того, що у підвалі було тісно і холодно. Здається, трішки затихло. Пішли у будинок. Нашвидкуруч прийняли душ, занесли у підвал консервації та компоту. І плов, який готували ще 23-го ввечері. Поїли всі з однієї великої тарілки.

25 лютого, 12:40. Знову обстріл. Близько. За 30 хвилин, коли трішки затихло, вийшли з підвалу, залишивши малих на першому поверсі, в кухні, біля виходу. Під час затишшя вирішили трішки прибрати у підвалі. Винесли кукурудзу, піддони, що стояли поруч, постелили килим, матраци, занесли спальні мішки з ковдрами, подушки та ще консервації.

25 лютого 18:00. Лягаємо спати, аби вночі спросоння сильно не лякатись. Живемо так декілька тижнів.

Березень

Краєвиди СумщиниАвтор: З особистого архіву Анни

Люди з сусідніх сіл пишуть у чатах, що орки «чистять» хати. Забирають всю їжу, консервацію та майно. Телевізори, техніку. Все. Одна з жительок села написала: "Якщо не відкриваєте їм двері, хату розстрілюють".

Стало страшно. В будинку – троє жінок, одна з нас – семирічна дівчинка. Двоє хлопців: один призовного віку, другий – ще підліток. "Що будемо робити? Відкриємо - не знаємо, що зроблять. Не відкриємо - розстріляють", - думали, сидячи на дивані удвох із мамою Оксаною. Зателефонували її чоловіку. Де він був у той час – ніхто не знав. Та знали одне – це була «гаряча точка».

"Відкрийте. Будьте спокійні. Заховайте всі документи, окрім паспорта", - сказав свекрусі чоловік.

14 березня, 23:00. Сьогодні у нас із хлопцем – рік, як ми разом. Сидимо за столом, їмо яєчню з консервацією та згадуємо слова, які говорили одне одному 22 лютого: "Ти можеш уявити, що ми будемо наш рік святкувати в Польщі?". Стало сумно.

23:30. Знову почався обстріл. Всі разом побігли у підвал. Там і полягали спати.

20 березня, обід. "Саєвих більше немає... " – з цими словами до мене підійшов мій хлопець. "Що?! Той Серьожка, у якого ми пили чай із самовара влітку?!" - розгублено запитала я. У відповідь він лише кивнув і додав: "А ще – його рідний брат…"

Спочатку я не повірила. Це ніяк не вкладалося в голові. У думках було лише: "Як?! Я ж його бачила зовсім недавно, у вересні! Я ж навіть із ним кави не випила, про яку ми домовлялися!»

За кілька днів у село привезли тіла обох братів-військових. Усіх запросили на похорон. Я зрозуміла, що не витримаю цього, тому не пішла. Вони загинули 18 березня... Ця дата залишиться в моїй пам’яті назавжди.

Пізніше в одній із соцмереж я побачила відео. Там розповідали, що в Києві можна поставити прапорець із іменем того, кого вбили російські тварюки. Не втрималась, сльоза впала на екран телефону.

"Поставте, будь ласка, два прапорці. За моїх друзів" - написала я в коментарях. І вже за кілька хвилин мені пришла відповідь: "Добре 💔".

20 березня, 19:00. Сидимо на першому поверсі, топимо камін. Газ перекритий. Почало гепати. Поруч. У паніці почали шукати свій одяг. Поки вдягалися, затихло. Тож вирішили бути вдома. Нас п'ятеро, спимо всі на одному дивані. Тісно, але в безпечному місці.

"Сидимо на першому поверсі, топимо камін. Газ перекритий..."Автор: З особистого архіву Анни

21 березня. Нарешті ЗСУ вигнали орків з території нашої громади.

23 березня, 8 ранку. З мамою Оксаною поїхали до магазину, за продуктами. Черги... Великі черги. До супермаркету пускають лише по 5-10 людей. Одна хлібина – в руки. На одні руки – по одній пачці макаронів та засипки. Стали у дві черги. Скупилися, сіли в машину і поїхали в інший магазин. А там – справжній рай! Яблука, цукерки, риба, рис, хліб і багато іншого. Хто б міг подумати, що колись радітимемо таким елементарним речам?

Ось таку ковбаску можна було придбати на Сумщині навесні 2022Автор: З особистого архіву Анни

Квітень

12 квітня. За два місяці нарешті я змогла обійняти свою маму. Вона приїхала в гості на пару днів, привезла з собою багато шоколадних цукерок, засоби гігієни та інші продукти. Довго розмовляли на кухні та обіймалися…

Травень

На початку місяця почали садити город. Гуркіт у небі вже лякав не так сильно. Під час кожної сирени, стоячи біля підвалу, вдивлялися у небо та коментували, де вихід, а де приліт, приблизно уявляючи, де він.

Краєвиди СумщиниАвтор: З особистого архіву Анни

26 травня, 01:02. Я прокинулась від дивного сну, начебто мене хапає за плечі хлопчик у світлому сяйві та кричить: «Аня! Не спи! Прокидайся!». Коли ж розплющила очі, поруч нікого не було. Вже згодом чомусь подумалося, що то був мій покійний братик, який помер іще маленьким, за три роки до мого народження.

Гуркіт чувся дуже далеко. Подумала, можливо, спросоння примарилося. А вже за пару секунд крізь закриті вікна побачила спалах. Все раптом стало біле. І я знову вхопилася за свого хлопця і закричала. Відкривши шафу, вхопила перше, що трапилось під руку.

"Ми прокинулись!" – крикнув Стас. Побачивши світлий силует свекрухи, яка стрімголов бігла в кімнату до менших дітей, я зрозуміла, що це може бути кінець. З думкою "…а як же я своїй мамі скажу, що зі мною?!" я стою на першому поверсі та одягаюсь. Шукаю шкарпетки. Врешті відкрила шафу з чужими речами і вхопила перші, що лежали на виду – чоловічі.

Друга ракета. Поруч. Тріск скла. Я прикрила голову. У мене була лише одна думка: «Це що, все?.." Перед очима полетіло все життя.

Побігли у підвал. Голі, босі, хто в чому був. Тепер, разом із татом Олександром, нас було шестеро. Але все одно страшно. Всю колотило так, неначе я – желе, яке тицяють пальцем.

"Ти змерзла?" - запитав мій хлопець. "Ні", - відповіла я. Зрозумівши, що мені страшно, він почав щось розповідати, аби я заспокоїлась. За кілька хвилин я трішки прийшла до тями. Він був поруч, і я розуміла, що з ним – у безпеці.

"Дивииии, ти навіть светр навиворіт одягнула!" – пожартував Стас, аби трішки мене відволікти.

26 травня, 7:00. Малих відвезли до дідуся та бабусі, у невеличке село, яке було більш безпечним.

9:00. Зателефонувала мамі. Коли розповіла їй про ситуацію, вона категорично сказала: "Збирай речі. Я тебе вивезу".

27 травня, 15:55. Ми з хлопцем сидимо в потязі Суми - Івано-Франківськ. Як казав його дядько - "Сан-Франциско". З нами – моя мама, кіт і купа валіз.

ЛьвівАвтор: З особистого архіву Анни

28 травня 10:00. Ми у Львові. А ще за кілька годин – вже у Чернівцях. Дякуючи нашим родичам, а також - маминим друзям – дяді Сергію та тітоньці Ані – ми у безпеці. Дякуючи колегам моєї мами та волонтерам – ми з житлом, яке нам допомогли знайти за годину до нашого приїзду.

Чернівці

30 травня. 9:00. Пошук роботи. Мене запросили на співбесіду. Уявити лише! Я тут – два дні, а вже йду на співбесіду! Дуже раділа, що так швидко вдалося знайти роботу. Співбесіду призначили на 12:00. Тож я швиденько по гугл-картах (адже місцевість була незнайома) пішла підкорювати чернівецькі дороги, які, порівняно з Сумщиною, залишали бажати кращого.

Поговоривши зі своїм начальником, наступного дня вийшла на стажування. Мій коуч був всього на півроку старший, тому ми швидко знайшли спільну мову. Працювати було легко, як під його керівництвом, так і в колективі загалом. Усім було цікаво, звідки я приїхала, що бачила, та й узагалі, як я там, на Сумщині, вижила.

Червень

Знайомство з новими людьми та сусідами певною мірою відволікло нас від жахіття війни. Я почала працювати, поступово зустрічати нових друзів, колег. Дехто з них також були переселенцями з Харкова, Донецька, Києва, Одеси. У кожного з них були різні історії, різні долі та переживання. Але всі наші історії об'єднувало одне – війна…

Берег Любові

Літо, червень, спекотно. У колеги – день народження. Вирішили поїхати до туркомплексу «Берег любові», що у селі Нові Бросківці. Розташувалися в одній із бесідок. Окрім нас, там відпочивали й інші компанії, в сусідній бесідці теж святкували іменини. Пляж, танці, картопля на вогні, салати, прогулянка на човні. І спокій… Все це дарувало неймовірні емоції та відволікало мене від того жаху, з якого ми змогли вирватися.

Туркомплекс «Берег любові», село Нові Бросківці, Чернівецька областьАвтор: З особистого архіву Анни

В думках навіть промайнуло: «А може це все – сон? Можливо, цього і не було?". Але ні. Десятки сповіщень та новин у ТГ-каналах щоразу повертали мене до реальності.

Перші ночі я прокидалася від стороннього шуму та гепання. Спросоння хапалася за телефон, аби глянути, чи є тривога, хоча біля будинку була сирена, яка мене частенько таки дратувала.

"Я не на Сумщині. Я в Чернівцях", – щоразу говорила собі, прокидаючись від гуркоту шляхово-експлуатаційного підприємства, розташованого через дорогу. Тамтешні працівники були ще ті любителі пошуміти о першій чи о третій ночі! Знову ловила флешбеки війни…

Згодом звикли, що навіть під час сирени тут не було вибухів, тому практично на неї не реагували.

Галинка

Там, на заході, літні вечори ми дуже часто проводили з нашою сусідкою Галинкою, яка ввечері, через відкрите в кухні вікно, приносила нам щось смачненьке. Ягоди, запіканку чи домашнього печива.

Жителька Чернівців Галина, яка жила поруч із АнноюАвтор: З особистого архіву Галини

Сиділи, пили каву, їли цукерки, гралися з її маленькою собачкою Джессі та бавили її якимись «вкусняшками». А за всім цим, сидячи в стороні, ревниво і гордовито спостерігав її кіт Джері - ще той забіяка!

Улюблена собачка Галини, грайлива пустунка - ДжессіАвтор: З особистого архіву Анни

Мене приємно дивувала щирість і відкритість деяких жителів західної України, які багато в чому відрізнялися від нас, людей зі сходу. Здавалося, більше співчували, щиро цікавилися моїм життям, а бабусі, до яких я приходила у робочих справах, ледве почувши, що я переселенка з Сумщини, навіть запрошували на обід, не приймаючи жодних відмов. Тож, іноді, залюбки ласувала їхньою картоплею з м’ясом, варениками та свіжою полуницею.

Дивувало й те, що попри стереотипи, що «на Заході не можна говорити російською», в Чернівцях були навіть місцеві жителі, які мали чисту російську вимову! І ніхто їх за це не осуджував. Хоча особисто я з перших днів вперто намагалася змінити свій звичний суржик на чисту українську мову.

Липень

15 липня. Наш офіс закривають. Якоюсь мірою, відчула полегшення, адже ходити з 10 ранку до 5 вечора під палючим сонцем у +35 було, м’яко кажучи, не надто приємно. Але я розуміла, що залишуся без грошей. Звісно, мій хлопець теж працював, у мами була робота-онлайн, але ж і я хотіла внести свою частку до сімейного бюджету, аби нам усім було легше. Разом зі своїми, тепер вже колишніми, колегами одразу почали шукати іншу роботу. Хтось знайшов, хтось – ні, дехто з місцевих повернувся додому, в село неподалік Чернівців. Але я не здавалась. Відкрила сайти пошуку роботи, виклала резюме і почала все спочатку.

І за два тижні мої пошуки таки дали результати. Сходила на співбесіду і почала працювати в одному з мережевих магазинів. Було цікаво, адже для мене це була нова сфера діяльності, новий досвід. Старалася все робити швидко та на совість, аби керівництво бачило, що я налаштована серйозно. Приймала та фасувала товар, акуратно розкладала його на полиці, консультувала покупців та слідкувала, аби у підпорядкованому мені відділі завжди було чисто та охайно.

Нові люди. Ті ж самі питання. Поступово звикала. Вечори ми так само проводили у дружньому сусідському колі.

Банош

Тут, у Чернівцях, я вперше спробувала банош.

"А що це?" - здивувалася я, бо вперше таке не лише бачила, а й чула. Тож, сусідка Галина почала розповідати про цю страву і навіть дала рецепт. Це було смачно! Хоча, в принципі, я не дуже полюбляю різні каші, але ця мені смакувала.

Робота – дім

Свої вихідні я часто проводила разом із подругою Оксаною – переселенкою з Донецька, якій також довелося побачити чимало жахіть, починаючи з 2014… Влаштовували з нею шопінги місцевими торговими центрами, секонд-хендами, чи просто прогулювались містом, аби провести час разом, відволіктися від роботи, розповісти про своє життя і трішки, по-жіночому, «перемити кісточки» хлопцям. Іноді вона заходила до нас після роботи на каву.

Одного разу побувала на виставці військової ворожої техніки, яка збирала не одну сотню людей. Комусь (особливо дітям) було цікаво, декого це видовище лякало. А мене знову повертало у спогади про рідні краї, що потерпали від обстрілів…

Серпень

Ми з хлопцем вирішили повертатися додому. До цього рішення ішли довго і болісно. Та все ж, розуміли, що попереду – зима, ми в чужому місті, з високими цінами на житло, послуги та продукти. А вдома – рідня і «все своє». Врешті таки вирішили. Залишати Чернівці було важко морально. Прощатися з друзями та сусідами, з квартирою, яка прихистила нас у тяжкі часи. Особливо гнітила думка про те, що доведеться повертатися «у пекло». Рідне «пекло» на прикордонні, яке розлючені орки, що стояли зі свого боку на кордоні, обстрілювали з «Градів», САУ, мінометів, дронів…

Вересень

10 вересня. Ми знову вирушили в дорогу. На подвір’ї, міцно обійнявшись та поплакавши, попрощалися з сусідкою Галиною, яка, дізнавшись про наші наміри їхати, протягом кількох тижнів пропонувала всім нам переїхати жити до неї безкоштовно і до останнього вмовляла нас залишитись та перезимувати у безпеці. Але ми повертаємося на Сумщину... Автобус до Івано-Франківська. Потяг – до Сум. А далі – приміським автобусом – додому до хлопця.

Сумщина зустріла нас теплом і сонцем.

Краєвиди СумщиниАвтор: З особистого архіву Анни

Після повернення, спочатку було страшно. Адже, перебуваючи в безпеці, новини та повідомлення про обстріли рідного краю ти сприймаєш зовсім по-іншому, більш гостро, ніж тоді, коли знаходишся тут і бачиш усе на власні очі. Та, пройшовшись сільськими вулицями, побачила, що люди продовжують жити, ходити по магазинах, збирати на городі урожай… Хтось копає картоплю, інші прибирають садок чи лагодять щось по господарству. Ажіотаж на продукти впав, постачання пального на АЗС стало стабільнішим. Аптеки та магазини працювали за графіком.

Дивно було бачити, як колись налякані сусіди вже зовсім по-іншому реагували на звуки сирени і жартували, посилаючи ворога у всім відомому напрямку.

"Машко, ти чого не ховаєшся?" – сміялася одна жінка до сусідки, почувши сирену.

"Так ще ж не летить нічого!" – відмахувалася від її слів Машка.

Багато хто виїхав із села до Польщі, Німеччини чи на Західну Україну, та все одно життя тут тривало. І я трохи заспокоїлась.

Жовтень

9 жовтня. Ворог обстріляв моє рідне місто, де живе моя мама… Прильотами пошкоджено людські оселі та залізничний вокзал. І знову паніка й нерозуміння що робити. Але залишати її в небезпеці я не могла. Настала моя черга бути категоричною. «Ти виїдеш звідти!» - поставила її перед фактом, попри всі її відмовки і небажання знову збирати валізи. За два дні знайшли квартиру в Сумах, машину з водієм. В той час, коли ми вже були в дорозі, вона подзвонила і сказала, що десь неподалік чути гучні вибухи, тож вантажити речі довелося під «прощальний салют». Узяли з собою і нашого кота-переселенця, який не розумів, чого від нього хочуть і чому знову «ув’язнюють» у тісну переноску. Та хіба ж його можна лишити? Він теж – член сім’ї і також дуже боявся обстрілів.

30 листопада. 9 ранку. Орки відкрили вогонь по селу, де живе мій хлопець із родиною. Тож вирішили на деякий час убезпечити малечу і забрати до себе, в Суми. Погостювали вони у нас два тижні, а потім тато Саша знову забрав дітей додому.

Життя триває

Так і живемо – у переїздах, постійній напрузі та нерозумінні, коли скінчиться цей жах і коли кляті рашисти залишать нас у спокої. Важко усвідомлювати, скільки лиха принесла ця війна в кожну родину, скільки людей залишилися без житла, скільки дорослих і дітей загинуло під обстрілами, скільки сімей лишилися без батька чи матері, сина чи доньки, сестри чи брата, які загинули, захищаючи нашу країну…

Здається, за ці 9 місяців я подорослішала на пів життя… І колись безтурботна дівчинка, яка гайсала місцевими вулицями на скейті та грала з хлопцями в футбол, стала жінкою, здатною цінувати життя, справжню дружбу, підтримку рідних… Жінкою, яка навчилася швидко опановувати свої емоції та брати на себе відповідальність за прийняті рішення, особливо, коли вони стосуються життя близьких людей. А ще – у мої 19 у мене з’явилася сивина… То пам’ять про безсонні ночі у підвалі, про страх, переживання і той день, коли о першій ночі я бігла з другого поверху, вдягаючи навиворіт теплий светр.

Грудень

Життя триває. Ми – разом і це головне.