Починаючи з 2014, коли в розмові з друзями зачіпали тему АТО/ООС, часто ловила себе на думці: «Як люди там живуть? Там же війна, вибухи, небезпека…». Небезпека, від якої я намагалась утекти у 2022, тягаючи свої пожитки і переляканого кота поїздами, автобусами, вокзалами, таксі, незнайомими квартирами… І врешті, втомлена переїздами і чужими краєвидами, повернулась додому, в ту ж небезпеку.
Вона – небезпека – навчила мене бути більш обережною, більш уважною і виваженою в прийнятті певних рішень. Навчила діяти швидко, керуючись інстинктами самозбереження і допомогла пройти ті п’ять стадій прийняття, що привели мене до кінцевого результату – до людини, якою я стала і яка зробила певні висновки. До людини, яка нарешті отримала відповідь на своє питання стосовно жителів східних областей, що цікавило мене з 2014…
***
З весни 2024, коли по Білопіллю та Ворожбі щодня і по кілька разів на день летіли КАБи, арта, «Гради», шахеди, FPV і ще купа смертельного російського лайна, коли довелося майже три тижні спати в душі, я була в Білопіллі лише раз, і то тільки тому, що виникла крайня потреба. «Ви мені наче бойова подруга! – гірко пожартувала тоді моя стоматологиня. – Всі тікають, евакуюються, а Ви до мене їздите зуби лікувати»…
Того дня пройшлася центром. Намагаючись проковтнути комок у горлі, від якого мимоволі до очей підступали сльози, подивилась на зачинені аптеки, розбиті магазини, з певною тривогою всередині, але все таки дісталась до зачиненого АТБ, біля якого сиділа жіночка і продавала різні ягоди.
Підсвідомо захотілось її обійняти. Чи то за її пофігізм, чи то за мужність... Звісно, я цього не зробила, бо це виглядало б, щонайменше, дивно. Але в ту мить вона здалася мені таким собі символом незламності, який нагадував про те, що місто живе. Попри все!
Приємно дивували і водночас бентежили й відчинені двері деяких магазинів, що запрошували відвідувачів придбати необхідний товар. «Скільки ж треба мати витримки та сміливості, аби щодня виходити на роботу і дбати про місцевих людей?» - подумалось тоді.
Назад доїхала на «швидкій», яку випадково зупинила помахом руки. Відтоді в місті більше не була.
***
З огляду на відсутність готівки у гаманці та непрацюючий банкомат у моєму місті, 20 липня спонтанно вирішили з сусідом з’їздити його машиною до банкомату в Білопілля. Вже там, стоячи в черзі, знову згадала жителів східних регіонів.
«Кілька років тому, я не розуміла, як вони там живуть… А зараз ми в такій же ситуації…», - сказала сусідові, який стояв поруч у черзі зі своїми картками.
Знявши готівку, пройшлися центром, аби перевірити, чи працюють деякі магазини, до яких мали намір зайти – ні, не працюють. Тож, врешті, сіли в машину і поїхали додому. За кілька годин по Білопіллю почали летіти «Гради». Ввечері – знову…
Чи хотілось мені зібрати речі і знову їхати «в безпеку»? Ні. Чи було мені страшно? Так. Страшно від однієї думки: що було б, якби обстріл почався кількома годинами раніше, коли я була там, у ту мить, коли стояла в черзі чи ішла до потрібного мені магазину? В цю мить згадала мирну дискусію з подругою про долю, написану десь там, «нагорі», про віру, релігію та захист вищих сил. Кожна лишилася зі своєю думкою, котру ніхто з нас не намагався змінити. Головне – виговорились.
***
«Одна людина поранена…» - читала ввечері зведення місцевої влади і розуміла: люди, котрі живуть поруч, із якими вітаємось, спілкуємось, працюємо, ЖИВЕМО в цій небезпеці, здебільшого мають такі ж погляди і ставлення до ситуації. Ми всі ніби вросли міцним корінням у свою землю, своє місто, свій дім, своє життя. Життя, якого нас будь-що хочуть позбавити окупанти. При цьому, ми всі зробили свій усвідомлений вибір – залишатись у небезпеці. Правильно це чи ні – покаже час. Знову ж таки – кожен має право сам приймати рішення, які вважає правильними.
***
Днями, сидячи за ноутом та працюючи над черговим матеріалом, раптово почула вибух. Намагаючись зрозуміти, що то було, взялася моніторити місцеві чати та офіційні ресурси міської влади. А за пару хвилин, почувши з відчиненого вікна голоси, смикнула з пачки тонку цигарку з ментолом і вийшла на перекур. У літній кухні між собою гомоніло подружжя, заклопотане домашніми справами. Біля свого під’їзду, за столиком, стояла сусідка, пораючись із банками, кропом та огірками. Привітались…
- Дрон, Наташа… - зітхнула жінка, не відриваючись від важливої сезонної справи.
- Туди? – кивнула в бік локації в кількастах метрів, яка вже не раз потерпала від обстрілів.
- Так, кудись туди… - відповіла сусідка, повідомивши імовірне приблизне місце «прильоту» і спокійно продовжила мити банки.
- Заї**ли пі**ри… - буркнула собі під ніс, затушила недопалок і пішла дописувати матеріал…
***
«Як ви там живете?», - наразі досить часто чую це питання від друзів із заходу і центральної частини України.
«Якось так і живем…» - єдина відповідь, що спадає на думку. Бо більш логічного пояснення ще не знайшла.
