Тиша лякає. Андрій дивиться в стелю й чекає прильотів. Почути б один, два, три, вісім, двадцять три, тридцять один, сорок – і можна засинати. Але все тихо. Навіть солов'ї й собаки мовчать. Третя година ночі, а Андрій лежить, дивиться в стелю й чекає прильотів. Прильотів не буде, бо Андрій у маленькому містечку на заході країни, і прильотів тут не було ніколи.
Андрій тут на реабілітації після поранення, і він хотів би пошвидше повернутися в окопи, бо там усе зрозуміліше. Там один, два, три, вісім, двадцять три, тридцять один, сорок – і можна поспати. А тут тихо. Як тут спати, якщо так у біса тихо?!
Коли так тихо, в голові з'являються голоси. Вони говорять, шепочуть, кричать те, про що Андрій чути нібито не хоче. Вони кричать голосом Олежки "добий мене!", кричать голосом парамедички Каті "мамочка!", кричать голосом дружини "я більше так не можу!", кричать голосом самого Андрія "я двохсотий, двохсотий, ні, я трьохсотий!"
Страшно чути ці всі голоси знову й знову в себе в голові, лежачи на ліжку в маленькому містечку на заході країни.
Андрій встав, ледь не опершись на неіснуючу ногу.
"Як не буває колишніх коханих, – подумав він, – так і не буває колишніх ніг". Усміхнувся, аж реготнув. Офігіти, яка глибока думка о третій ночі!
Я каліка. Калічка. Я нікому не потрібен. Я ніхто. Я каліка. Калічка. Єдина емоція, яку можна відчувати до мене – жалість, жалість, жалість...
Андрій, як мантру, повторював це подумки. "Треба було здохнути, треба було, а тепер..."
Він переніс своє скалічене тіло на крісло перед мольбертом, вхопив пензля й почав малювати. Так завжди було: спочатку 12 мазків, а тоді вирішуєш, що це буде.
"То олійні фарби й розчинники, то від них я чую ці голоси, – запевняв себе Андрій. Себе і психотерапевтку.
"Ви запізнюєтеся на сеанс, – писала вона. – Так не можна!"
"Ой, вибачте, будь ласка, я зараз із друзями, у нас тут настолки, я втратив відчуття часу", – писав він їй, лежачи в темній порожній кімнаті на ліжку й прислухаючись до голосів.
Мабуть, Андрій все ж таки хотів їх чути. Хотів чути голос Олежки, якого поховали три місяці тому в Дніпрі, а не в рідному селі на Донеччині. Хотів чути голос Каті, яка в один день просто замовчала, бо ніхто не знає, що можна сказати після того, як в один день у тебе в руках гинуть коханий і брат. Хотів чути голос дружини, бо краще чути його, ніж тишу, він же її більше не почує, бо вона не повернеться з Нідерландів.
Але коли він малював, голоси стихали, і замість них його темно-синьою гуашшю заливав спокій. І це було прекрасно!
Андрій до поранення ніколи не брав до рук пензля, а тут... Картини виходили живі, але такі ж поранені, як Андрій. І психотерапевтка їх уважно роздивлялася, аналізувала кольори, характер мазків, сюжети, намагалася зрозуміти, а Андрій сміявся. І тоді вона запитувала: "Ви ж більше не п'єте?"
"І менше теж," – буркав він, але розумів, що відколи став малювати, випити не хотілося. Здохнути хотілося, а випити ні.
Андрій малював, і здавалося, що під пензлем оживали очі художника, бо вони наповнювалися вологою й любов'ю до того, що він робив.
...Коли крик пролунав вперше, Андрій навіть не звернув уваги, бо сприйняв його як крик у своїй голові. Крик був моторошним і пронизливим, як холодне повітря, яке розрізає вдих і змушує боліти трахею.
Кричала жінка. Або дитина. Другий голос був теж жіночим, але говорив щось тихо, наче заспокоював.
Цей крик Андрій чує вже третю ніч. Він як прильоти на передку. Там Андрій рахував їх. Тут він чекав 4:15 – часу, коли починала кричати жінка. Або дитина. Вона кричала, і в ці моменти Андрій брав до рук охру, і небо на його картині ставало жовтим-жовтим...
Вранці Андрій припасував протез і вийшов до під'їзду. Біля покрученої аличі курила жінка, яка вигулювала старого мопса.
– Доброго ранку, – сказав Андрій, – я винаймаю квартиру тут на четвертому поверсі. Чую вночі, як десь у сусідів хтось кричить. Ви не знаєте?
Жінка підняла на нього погляд:
– Може, Саня бухий кричить. Чи діти чиїсь. Яка різниця?
– Ні, це не Саня. Там комусь погано, я хотів допомогти.
– Аааа... – протягнула жінка, опустивши погляд на його ногу. – Допомогти... Не знаю. Я Саню чула.
– Це не Саня, – відповів Андрій. Він бачив одного разу Саню – він лежав вранці біля лавки в білому костюмі. Один блискучий тонконосий туфель валявся поряд, а другого він ніжно пригортав до себе.
– Це не Саня, – повторив Андрій.
Він докурив, іще трохи постояв і пішов додому.
Наступної ночі крик знову пролунав о 4.15. Але тепер до нього додалися глухі удари начебто в стіну. Другий голос був тихим і спокійним. І в один момент Андрієві здалося, що друга жінка плаче.
Андрій уже не малював тієї ночі, а намагався зрозуміти, що кричить перша жінка і що говорить їй друга.
Наступного дня після процедур Андрій вирішив постукати до сусідів. Ніхто в його під'їзді не розумів, про що він говорить. Усі пропонували варіант про Саню. Сусідка з третього поверху ще висунула версію про жахливих дітей переселенців із 18 квартири.
– Та ну що ви, – сказав Андрій, – хороші у них діти, тільки навпаки, занадто тихі.
Ввечері був сеанс онлайн із психотерапевткою. Андрій розповів їй про жінку.
– Ви впевнені, що там дійсно хтось кричить і це не ще один із ваших голосів?
– Упевнений, – відповів Андрій, хоча й не був.
Уночі він, знову слухаючи крики, кульгав квартирою й визначав, де їх чути найкраще. Виявилося, що у ванній, і тому він визначив, що вони долинають із сусіднього під'їзда.
Свої голоси в голові не звучали, там був тільки цей крик незнайомої жінки. У ньому лунав такий розпач, таке було в ньому горе, що він витіснив із його голови і крик Олежки, і Каті, і дружини, і його власний.
Наступного дня Андрій пішов у сусідній під'їзд. Люди, які відчиняли йому двері, або здивовано здвигували плечима, або співчутливо опускали очі, але ніхто нічого не чув.
Двері квартири на третьому поверсі відчинила втомлена жінка. Андрієві в темряві передпокою спочатку здалося, що вона дуже стара, але потім він почув голос і зрозумів, що вона, просто, втомлена.
– Я чую крики, – не вітаючись, сказав Андрій. Раніше він усім людям пояснював свій візит, перепрошував, мовляв, чи не чули ви... А тут, не вітаючись, "я чую крики".
І тут же подумав: "Так, Господи, я вже пів року чую крики у своїй голові, кому до того є діло?!"
– Вибачте... – ніби прошелестіла жінка. – Вибачте, я не думала... Ми будемо намагатися тихіше... Вибачте. Я не знаю...
І вона розплакалася.
Андрій увійшов і зачинив за собою двері.
– Я хочу допомогти.
– Як?!
Жінка криво усміхнулася.
– Ми п'ємо ліки. Але серед ночі вона прокидається в один час і дуже лякається. І тоді кричить. Ми пробували лікарню, але... Вона нормальна!
Жінка майже вигукнула останню фразу.
Відчинилися двері у вітальню і звідти виглянула дівчинка років десяти. У неї в руках був плюшевий заєць із одним вухом.
– Привіт! – усміхнувся Андрій. – Я Андрій. А як звати твого зайця?
Дівчинка не відповіла. Вираз обличчя її не змінився, вона дивилася нібито в бік Андрія, але крізь нього.
– Вона не розмовляє. Її звати Валя. У нас аутичний розлад.
Раніше, коли ми лякалися, її тато носив її на руках. Більше ні до кого на руки вона не йде.
А зараз...
Ми з Харкова. Вибухи дуже лякали її, вона стала кричати сильніше. Ми переїхали сюди тиждень тому. А тато... він азовець.
– Він міг би не йти на війну, – сказав Андрій, – у вас же Валя...
– Не міг. Він не міг. Не йти. А зараз... Я не знаю, де він. Може, в полоні. Я надіюся, що в полоні. Він був у Маріуполі. Не чути про нього нічого з минулого травня.
Валя повернулася в кімнату, зачинивши двері. Потім повернулася, знову їх відчинила й пішла в глиб кімнати.
– Вона вас кличе. Зайдіть, будь ласка.
Андрій нерішуче зам'явся...
– Можна, я не буду роззуватися?
Жінка хитнула головою. Андрій увійшов.
Стіни у вітальні були оббиті ковдрами, подушками. Він обвів поглядом це все.
– Ми не думали, що нас хтось чує. Ніхто ніколи не жалівся.
– Я не жаліюся. Я хочу допомогти, – сказав Андрій.
Валя сиділа посеред кімнати і швидко штрихувала на папері жменею кольорових олівців.
Жінка з ніжністю дивилася на дівчинку.
– Малювання заспокоює її.
"Увага, громадяни, повітряна тривога!" – пролунав жіночий голос у мобільному застосунку Андрія, і на вулиці завила сирена.
І тут дівчинка почала штрихувати швидше, вона так натискала на папір, що він рвався. Водночас вона почала кричати – спочатку тихо, потім усе голосніше, наче імітуючи сирену.
Мама кинулася з кімнати і одразу ж повернулася зі шприцем.
– Допоможіть мені, – тихо і твердо сказала вона. Навіть сліду не залишилося від сліз на її обличчі.
– Ви зможете вколоти? Тримати себе вона вам не дасть.
Андрій хитнув головою.
Після ін'єкції Валя іще трохи покричала і заснула в коридорі на матраці, поклавши голову мамі на коліна. Сирена вила, і Андрій, мабуть, уперше не чекав прильотів. Йому було страшно. А раптом?..
Поряд із ним на підлозі в коридорі сиділа втомлена жінка і спала хвора дитина, якій дуже був потрібен тато, щоб вона була спокійною.
– Ми тут тиждень. Тривога вперше. Якщо так буде...
Жінка затулила обличчя руками.
– Вам потрібно виїхати з країни, – сказав Андрій. – Вам потрібно рятувати свою дитину. Я допоможу вам.
Кілька наступних днів Андрій організовував виїзд Валі з мамою у Францію – зв'язувався із волонтерами тут, аби підготувати потрібні документи, виписки й транспорт, домовлявся із волонтерами там, аби знайти заклад для Валі і її мами.
І всі ці дні у його голові було тихо: голоси мовчали, а о 4:15 він спав, як дитина.
Коли Валя з мамою сіли в авто, Андрій втомлено піднявся до себе в квартиру. Фізично він не втомився, бо речі допомагав вантажити Саня. Але немов якась порожнеча заповнила його. І Андрій зрозумів, що йому не вистачає його голосів, він скучив за ними. Він зрозумів, що потребує їх. І знав, що він тепер стане багатшим на іще один голос.
І, наносячи свої звичні 12 мазків на полотно, спостерігав, як з-під пензля у нього з'являється налякана дівчинка з плюшевим зайцем із одним вухом.
30.06.2023.
