Життя під час війни

Представники благодійного фонду "Вогонь запеклих не пече" завітали до прикордонного міста Білопілля, що чи не найбільше страждає від постійних мінометних та артилерійських обстрілів.

При Мінреінтеграції продовжує працювати Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

Десятки КАБів щодня, зруйновані будівлі, поранені та вбиті люди, проблеми із електропостачанням, банкомати працюють через раз, а на вулицях не зустріти людей. Попри це, не всі покинули свої домівки, міська рада працює, а люди отримують компенсації до опалювального сезону. Це все – опис життя у Білопіллі від голови громади Юрія Зарка.

8 серпня набрала чинності постанова Кабміну від 06 серпня 2024 р. №888, якою запроваджується експериментальний проєкт з організації надання внутрішньо переміщеним особам похилого віку, особам з інвалідністю соціальних послуг стаціонарного догляду, підтриманого проживання за принципом “гроші ходять за людиною”.

Ця історія випадкова і могла трапитися будь-де, будь-коли і будь із ким, але вона трапилася в серпні у потягу Дніпро-Львів із ними.

Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні впроваджує програму надання грошової допомоги для внутрішньо переміщених осіб та інших категорій постраждалих від війни людей.

5 вересня, близько 22 години, ворог завдав удару керованою авіаційною бомбою. Внаслідок обстрілу пошкоджені заклад освіти, оселі місцевих жителів, деякі з них дуже сильно, господарські будівлі, автівки. Люди не постраждали.

Евакуюватись із небезпечних регіонів України можна залізничним та автомобільним транспортом. За необхідності може використовуватися спеціальний транспорт.

– Я би знала! – Оля закинула голову назад і відвела волосся з лоба за вухо. Очі набралися сліз, і вона тримала обличчя догори, здавалося, для того, щоб ці сльози не вилилися з її очей.

Після важких поранень дівчинка і досі в лікарні… Як і в тисяч інших дітей, війна відібрала в неї можливість розпочати навчальний рік із моря квітів, зі святкової лінійки, гамірного дитячого сміху та першого дзвоника, що раніше лунав під час урочистостей, запрошуючи школярів за парти.

Вася повернувся з кладовища – поховав бабулю. Він не дуже розумів, як почувається. Плакав на цвинтарі, але, мабуть, не так за бабулею, а тому що все отак якось, і він тепер сам, і начебто нікому не потрібен...

І наче розірвалося горло в діда – заплакав так, як не плакав, мабуть, ніколи в житті, навіть дитиною. Сльози котилися порубаним зморшками обличчям, капали на сіру сорочку, на держак від лопати, на жовту грушку на траві, що виросла над Катею.