Життєва стежка

Сула, ця перлинка нашого краю, мила серцю будь-якої пори року, будь-якого часу днини. Та ні, будь-якого часу доби. Навіть темної пори вона радує місячною доріжкою, що тягнеться від одного берега до іншого, і яка, час-від-часу, колишеться, коли виникають брижі під поривами тихого нічного вітерця.

Іван Васильович Воловик 21 жовтня в родинному колі зустрічає свій мудрий 80-річний ювілей

Осінь… Цікава пора року, з мінливою погодою: то стоїть «бабине літо» з теплою і сухою дниною, що радує тебе останнім теплом, то ось подуло з іншого краю і… задощило. Задощило й похолодало. Правда, і в такі дні є свої чудові моменти, що залишають у твоїй памʹяті приємні відчуття.

Саме цього дня пригадалась давня історія з рідного селища. Сергій і Сашко були друзями з дитинства, про яких говорять «не розлий вода». Один клас, спортивні секції, спільні походи у кіно, і, звісно, ж хлопчачі дитячі пустощі.

Під кінець свого життєвого шляху так часто згадується минуле. І саме оте раннє - дитяче, юнацьке, молоде, часто дурнувате (такі вже ж реалії нашого життя). Може й справді дурнувате, але ж твоє, таке рідне на сьогоднішній день.

За вікном морозець. За сучасними мірками, десь близько десяти градусів. Це сьогодні в кожного по декілька градусників висить (ще й показують різну температуру – вибирай сам, яка тобі до вподоби!), а тоді…

Яка ж вона й гарна весняна пора. Навіть не зважаючи на те, що роботи в квітні-травні чимало. Гарна своїм пробудженням від зимової сплячки: оживає природа і ти разом із нею - ніби народжуєшся знову й знову.

Вузенька стежина, що бігла від центру села мимо моєї школи на Низ. Вузенька, облямована в окремих місцях кущами бузку, що кожного травня заквітчував прилеглі до школи місцини, даруючи перехожим свій неповторний, духмяний аромат.

Вітаємо ювілярку і бажаємо, щоб довгожителів було якнайбільше. Ганні Павлівні — оптимізму і терпіння, здоров’я і миру!

Скільки прожито днів за своє життя? Мабуть що, чимало, якщо й не багато! Більшість із них канули у вічність, бо мало чим виділялись із буденщини. Але окремі… як «живі» стоять і по сьогодні: навіть із дрібницями (звичайно, не з усіма), з емоційними відчуттями, що супроводжували в той чи інший день.

Вже такий далекий 1964 рік. Шкільні зимові канікули. Молода вчителька, яка лише другий рік працювала у нашій школі після закінчення педагогічного вузу десь на Донбасі, вирішила з нами, частиною учнів 8 класу, відвідати столицю нашої республіки - місто Київ. Це Лідія Григорівна Буштець. Вчитель фізики і математики, та ще й наш класний керівник.

У літа мої дитячі… Пам΄ятаєте, звідки ці слова? Вірно. Так розпочав свій вірш про Верхосулку Дмитро Білоус. Дитячі літа… У кожного покоління вони свої. Які літа були у мого покоління, я вже згадував неодноразово. Але якось стороною обходила ще одна наша цікавинка. Сінематограф, або, як вже на наш лад, кінематограф, чи просто – кіно. Скажете, що за дивина. Це зараз так. А у наш час…